Паралізована раптом втягнула повітря через ніздрі різко й глибоко, ніби задихаючись. Арнольд негайно розсміявся і зашепотів знов:

– І все ж таки, до чого цікаво виходить… Ти тільки прикинь, Густавівно, до чого цікаво виходить?! Ти з моїм татом Артуром, який дременув від тебе світ за очі, таки спромоглася наштопати синочка з правильним прізвищем і правильною національністю в радянському паспорті. Більш того – ти зробила все можливе, щоб синочок твій закінчив хоч би педінститут і став шкільним вчителем математики. Я знаю, до чого нелегко все це тобі далося, Генріетто Густавівно Баум!.. Знаю.

Але ж тепер?! Як бути з тим, що стало тепер?.. Твій син – Лопушанський Арнольд Артурович, у паспорті якого нема жодного натяку на неправильну національність його матері. Тим не менш він обирає собі для першого ж літературного видання псевдонім «Шелом Соєр» і з цим псевдонімом збирається заткнути за пояс самого Шолом-Алейхема!.. І я його таки заткну за пояс – можеш не сумніватися! Бо я ж мушу не працювати, а з тобою повсякчасно вдома сидіти і тобі весь час сраку від гівна відмивати… А так сидітиму вдома й не тільки тебе доглядатиму, а ще й вірші писатиму! Знаєш, як ми на гонорари від моєї суперської поезії заживемо, га?..

А втім, стривай, Густавівно, стривай!..

Сплеснувши руками, Арнольд раптом почав озиратися навсібіч, явно щось шукаючи. Як раптом з радісним вигуком підібрав загадковий мішечок, що його попервах продемонстрував матері, а потім ненароком, між мудруваннями та декламуванням віршів з претензією на геніальність, вронив на підлогу, після чого продовжив уже гучніше:

– Отож, Густавівно, мішечок цей… Я так і не сказав тобі, що ж у ньому міститься, а ти так і не вгадала. Не вгадала, правда ж?.. А між тим, в мішечку цьому – мак! Мені мак цей видали в нашій міській єврейській общині, щоб я напік нам гументашів на Пурім, який святкуватимемо вже зовсім невдовзі[82]. Але я не напечу, ні… Я піду на базар і продам комусь цей мак, а на виручені гроші куплю нам чогось попоїсти. Це буде краще, ніж гументаші, на які все одно потрібне борошно, якого нема!..

Але ж мені в общині мак видали – га, як це тобі?! Й загалом пообіцяли тебе на облік поставити, як паралізовану, щоб нам якогось хавчику час від часу підкидати. Ти пам’ятаєш, Густавівно, як ще напередодні цього року я з голодухи хотів тебе повісити, а потім і самому повіситися?! Най би ця обдовбана Українська держава сказилася від сорому за те, що заморила голодом нас – вигнаного зі школи чудового вчителя-математика і його паралізовану мамеле… Але все ж таки втримався й не повісив тебе. І сам не повісився також. І вени нам обом не вскрив, щоб ми повитікали кров’ю на цю ганебну землю!.. Зате тепер про нас община дбає, нам продуктами допомагає. А коли вони синагогу «Золота Роза»[83] відремонтують, обіцяють розгорнути допомогу нужденним на повен зріст. Отож прикинь, Густавівно, яким би цедрейтером я був, якби тебе повісив і сам би поруч повісився!..