Хоча під впливом похвали міністра за добре виконану редакторську роботу він перебував у цілковитому спокої й умиротворенні… Аж доки не вийшов з підземного переходу, що вів до станції метро «Театральна»: тоді у вуха одразу ж вдарило рівномірне гупання по асфальту шахтарських шоломів і порожніх пластикових пляшок. Але якого дідька?! Хіба ж вночі не була напрацьована обопільна угода, що задовольняла всі сторони конфлікту?! А якщо це все не звукова галюцинація, якщо все відбувається насправді – чому шахтарі знов лупають по тротуару і щось там вигукують?!

До речі, що саме вони вигукують?.. Луна заважала розібрати. Чомусь згадалася пісня Анни Герман «Эхо любви»…

Й лише підійшовши поближче, прес-секретар почув ритмічне:

– Вбив-ці!.. Вбив-ці!.. Вбив-ці!.. Гань-ба!.. Вбив-ці!.. Гань-ба!..

Та що ж це таке, чорт забирай?! При чім тут «вбивці» й «ганьба»?! Чому не знято облогу будівлі Мінвуглепрому, як це передбачалося одним із пунктів досягнутих домовленостей?! Чому гірники й досі тут, на вулиці Богдана Хмельницького, а не по дорозі додому?..

Підійшовши ще ближче, Спартак із подивом побачив, що тепер страйкарі перекрили не тільки тротуар, але також найближчу до нього смугу проїжджої частини. Це вже було ні на що не схоже…

І тут, на своє щастя, він помітив поблизу одного із співробітників ІОЦ, розквартированого на підвальному поверсі. Від нього й дізнався, що сьогодні близько 5:00 ранку перед адміністрацією Державної холдингової компанії «Краснодонвугілля» сталося самоспалення[87]. Ну так, згідно з досягнутими домовленостями, ранком п’ятниці, 2 квітня намети мали бути прибрані, а заборгованість із зарплатні керівництво холдингу обіцяло погасити, починаючи з понеділка, 5 квітня… Однак коли ще всі протестувальники спали, то якийсь шахтар вийшов на майданчик перед адмінбудівлею ДХК, облив себе бензином і чикрнув запальничкою. Доки до місця самоспалення, що сталося поза територією наметового містечка страйкарів, прибігли товариші постраждалого, які прокинулися від його криків, та поки збили полум’я, палій встиг дістати значних опіків.

Зараз шахтар перебуває в опіковому центрі у вкрай важкому стані. Не тільки директор ДХК «Краснодонвугілля» Красуцький, але й особисто міністр вугільної промисловості Тулумбасов, і навіть лідер ПРВП Турянський в екстреному порядку відбули літаком до Луганська, звідки мали в найкоротший час дістатися Краснодона. «На господарстві» залишився перший замміністра Родченков.

Свою роль зіграла й передсмертна записка, в якій палій висловлював недовіру керівництву холдингу щодо погашення заборгованості (а йому особисто, в перерахунку на тверду валюту, були винні мало не $1000). Конкуруючі між собою шахтарські профспілки ПРВП й НПГУ[88] вже встигли обмінятися взаємними звинуваченнями у зраді інтересів найманих працівників. Отож тепер кожна профспілка тільки й робила, що явно чи неявно під’юджувала страйкарів, доводячи свою корисність в їхніх очах. Не дивно, що протести поновилися з подвоєною силою…