– Я тепер на пенсії, на заслуженому відпочинку, так би мовити. А Віліан Арленович… Він же до СБУ перейшов, хіба ти не знав?

– До СБУ?!

Спартак відчув, як його нижня щелепа повільно відвисла. Природно виникло наступне запитання:

– А що ес-бе-ушнику робити на сьогоднішній акції протесту?

– Ну-у-у, я не знаю, він тут по партійній лінії. Хоч я цього, напевно, й не мала б казати такому дурникові малому, як-от ти…

– Павлино Авксентівно, я не ображаюсь на «дурника», – процідив Спартак крізь зуби.

– І правильно робиш! Бо ти дурником був і лишаєшся досі.

– Ну, припустимо… Припустимо. Але якщо ви розумніші від мене, то поясніть, будь ласка, що тут, на шахтарському пікетуванні, робить київський ес-бе-ушник, хоч би й направлений сюди по партійній лінії?!

– А давай-но у нього самого спитаємо?

І Кузюра почала кликати:

– Віліане!.. Віліане Арленовичу, куди ти подівся?.. Щойно ж поруч стояв, як ось раптом взяв та й зник… Віліане, підійди-но сюди до нас!..

Прес-секретар ледь устиг здивуватися тій обставині, що до колишнього аспіранта «могильниця» лабораторії звертається на «ти». Як раптом хтозна-звідки виринула вкрай збуджена бабулька, яка заверещати жахливим фальцетом, незграбно підстрибуючи на кривих ногах і грізно вимахуючи в повітрі пошарпаним дерев’яним ціпочком, ніби товариш Будьонний – нагостреною червоноармійською шашкою:

– Вбивці, кляті вбивці! І ти теж вбивця! Всі соки з народу смокчеш, смокчеш, ніяк не насмокчешся! Все тобі, смердюкові, мало, все мало!..

– Бабулько, та я всього лише прес-секретар міністерства, – спробував заспокоїти її Спартак. – Я сам з Києва, подолянин у четвертому коліні. А до Донбасу не маю найменшого відношення… Які соки і з кого я смокчу?!

– Смокчеш, поганцю, смокчеш, ненажеро!

– У мене просто робота така – повідомлення для преси складати, інтерв’ю з працівниками Мінвуглепрому влаштовувати. Якби не прес-служба, ніхто не мав би ніякої інформації про вугільну промисловість…

– Якщо ти зв’язався з цими паскудами – отже, ти такий самий, як і вони! Ти запроданець, смердюк, манкурт падлючий! Вбивця, клятий вбивця! Горіти тобі в пеклі, сволото!..

І в цей самий момент щось важке вдарило Спартака у праву скроню. В голові потужно загуло, очі застелила червоно-золотава завіса, яка невпинно коливалася, вибухаючи то в одному місці, то в іншому сліпучими спалахами. Останнє, що долинуло до нього крізь шалене гудіння, схоже на сирену повітряної тривоги зі старого кіно про війну:

– Ти навіщо кидаєшся, негіднику?! І в кого? Це ж прес-секретар, він до холдингу нашого, до будь-якої шахти не має відношення…