…і Спартак розплющив налиті свинцем повіки.

– О-о-ой, синочку! Нарешті…

Біля узголів’я його ліжка на білому стільці сиділа заплакана мама Гатя, за її спиною стояв чоловік, обличчя якого здавалося прес-секретареві віддалено знайомим. Він озирнувся довкола, принюхався і спитав:

– Я в лікарні чи де?..

– Так, це Жовтнева лікарня. Тебе доправили сюди зі струсом мозку.

– Я був непритомним?

– Так.

– Скільки часу?

– Чотири години, Спарику. Цілих чотири години.

– Ще б пак! Потрапив ти під гарячу руку нашим шахтарям, – зітхнув чоловік. – Але шоломом по асфальту стукати – це одне, а от вже каміння в людей жбурляти – то зовсім інше. Не чекав я такого від них.

– Я теж не чекав, – погодився Спартак, обережно тягнучи обидві руки до голови, всередині якої немовби дзвонили срібні молоточки. Він встиг торкнутися бинтів, перш ніж мама скрикнула:

– Не чіпай голову! Лікар не велів…

– Так, струс мозку – погана штука. По собі знаю. Особливо якщо тобі в довбешку каміння прилітає. Якби та бабця тебе своїм ціпком шарахнула – і то було б легше.

– Яка ще бабця… – самі по собі промимрили губи Спартака. Водночас в його забитій голові виникло саме собою одне слово… навіть абревіатура:

СБУ

СБУ

«При чім тут Служба безпеки України?!» – роздратовано подумав він. А вголос тихо спитав чоловіка, який стояв за спиною мами Гаті:

– Перепрошую… а звідки я вас знаю?