– Я вас, Спартаку Андрійовичу, витягнув з натовпу після того камінчика, що прилетів вам у скроню. А ще раніше… От буквально сьогодні вночі я у вас кип’яточку просив. Пригадуєте?
– То це були ви! – прес-секретар щасливо посміхнувся і прохрипів:
У бегемота нету талии, Он не умеет танцевать. А мы ему по морде чайником! И научим танцевать…– Не зрозумів, це ви до чого?..
– Та так, дурниці… Не звертайте уваги. Ви згадали про окроп, про чайник, що кипів у нас, – отож і спало на думку. Ну, а пісенька називається «Детская плясовая», виконує її група «Президент и амазонка».
– Спарику, ти б краще помовчав, – тихо попрохала мама Гатя. Тоді він трохи перевів дихання та спитав:
– Ну гаразд, давайте облишимо сучасну естраду і всі чайники у спокої. Наскільки можна зрозуміти, ви маєте певну справу до мене, поговорити про яку вічно бракувало часу? Адже коли ви прохали поділитися окропом…
– Так, маю, – кивнув незнайомець і відрекомендувався: – Цитайшвілі Арчіл Зурабович, власник малого підприємства «Сакартвело».
– А при чім ви тоді до шахтарського страйку?..
– Річ у тім, що я – колишній гірник з холдингу «Луганськвугілля». Шукаю допомоги, й мені порадили звернутися саме до вас.
– До мене?! Цікаво, хто саме порадив…
– Та наші ж шахтарі-краснодонці. Ті самі пікетувальники. Бо, живучи в коридорах міністерства, вони мали можливість спостерігати за всім, що там відбувалося. За всіма чиновниками. Отож про вас, Спартаку Андрійовичу, склалася думка: цей молодий чоловік – він не зарозумілий жлоб, з ним можна побазарити по душах за життя…
– Якщо навіть про мене склалася добра думка, це не завадило засвітити мені чимсь важкеньким у скроню.
Цитайшвілі лише руками розвів, не сказавши ані слова.
– До того ж, як і вся преса, я можу небагато… Якщо чесно, то наша прес-служба існує лише тому, що так заведено в цивілізованих країнах. Україна зараз намагається стати такою ж цивілізованою, отож і наслідує приклад країн Заходу. Але якщо по суті, то Мінвуглепром без прес-служби проживе.
– Спарику, ти ж із стількома журналістами контактуєш, тому не кажи дурниць, – знов втрутилася в їхню бесіду мама Гатя. – Я з цим чоловіком говорила. Спарику, йому треба допомогти, конче треба! Розумієш?..
– Мамо, скільки тебе просити?! Не пхай носа в мою роботу.