— Перепудились, сірі? — весело поспитав, запихаючи зайців собі за пазуху, двох підхопив під руки і пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посміхаючись у вуса, повитягав із пазухи зайців, але довговухі ще не дійшли тями. Злякано тислися до землі, і вона під ними, певно, хиталася...

— Гайда, хлопці, гайда! — погладив їх гетьман. — Та вдруге обачнішими будьте!

Зайці, отямившись, тільки й мигнули білими кінчиками куцих хвостів. Отамани весело засміялися.

— Так про що ж ми річ вели? — підійшов гетьман до отаманів. — Про похід? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспішати. Вирушаємо завтра. Як і мізкували: я піду з частиною війська сухим шляхом по Лівобережжю в напрямку Кременчука, а тоді на Хорол. Дмитро Гуня підніметься з човнярами по Дніпру і захопить вище Кременчука переправи, щоб відрізати ляхів від Правобережжя. А правим берегом піде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне військо на Лівобережжі, а тоді — на Подніпров’я. В похід, братове!

...Остряниця походив берегом Псла і повернувся до табору.

— Ще не прибігав Онисько?

— Ні, пане гетьмане! — Козаки махали гілками, відганяючи комарів. — Кусають, хай їм грець!

— Та в’їдливе ж створіння! — буркнув худий жовтий селянин у драному солом’яному брилі. — Ні куля їх не бере, ні вилами не проштрикнеш капосну душу!

— Але один засіб є, — озвався Остряниця, смокчучи люльку. — Треба переловити всіх комарів, повідривати їм носи і відпустити їх з миром...

— Для чого? — здивувався дядько в брилі.

— А хай собі літають, — незворушливо мружився гетьман, відливаючи кулю. — Безносі комарі вже не зможуть жалити і зробляться все одно що ті метелики. Так мені ще колись покійний дід раяв.

Козаки і селяни зареготали, сміх покотився табором, і комарі наче стали не так уже допікати. Люди привітнішали, хтось уже заходився колінця викидати, сміх зринав там і тут...

Остряниця вкотре обходить табір і, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка веде в Голтву... На ній ні душі...

А спогади знову течуть і течуть...

Двадцять п’ятого березня передові загони Остряниці підходили до Зозулинець — першого села по путі в Україну. Широко розлилися весняні води, здається, увесь білий світ пливе за водою. Остряниця спокійний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей із Січі. Тим гірше для нього. Увірвуться вони в Кременчук, як сніг на голову!.. Зозулинці туляться по схилах балки, дощі та віхоли обшмарували хати, жовтою глиною світять, які в низині, то й водою підпливли.