Згадується, як то було...

Над Дніпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, тріщала крига, клекотіла шуга... Дніпро скидав крижані кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рікою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березі Дніпра й дивився на льодохід. Велетенські крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженій круговерті.

«Ось так і сила людська, — думав Остряниця. — Скільки не заковуй її в кайдани, скільки не гніти, а надійде час, пробудиться зі сну жага волі, в друзки рознесе кайдани і розіллється великою водою по всьому краї».

Над Дніпром дув вологий вітер, гостро й гірко пахло вільхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані... Били довбиші в литаври, скликуючи товариство на раду, гудів весняний вітер над матір’ю Січчю, коли над майданом злетіло одне слово: «Остряниця!»

Курли-курли...

Остряниця задумливо звів голову: журавлі у високості. Але ж які ранні! Крига з Дніпра, сніг із землі, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою...

Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином...

— А Павлюк не повернувся з вирію, — зітхнув Гуня. — І батько Сулима... І багато-багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!

— Ось і наша черга настала, брате, — обняв його Остряниця. — Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?

— Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб’ють!

— Будемо вилітати, Дмитре!

— Пора вже! — подав голос Скидан. — З великою водою і ринемо в Україну.

— Гінців уже розіслано? — запитав Остряниця.

— Як журавлі, розлетілися, — озвався Биховець. — Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.

— Гляньте, пани отамани! — раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. — Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!

Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п’ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть...

— Загинуть сірі ні за цапову душу! — Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.