Що тобі зрозуміло? Я вже сама не знаю, хто я — Торі чи Віка… Різниці, в принципі, немає, та дехто вважає, що є. От тітка Роза вперто зве мене Вікою, наче то для неї щось принципове. Мабуть, хоче дати зрозуміти всьому світові, що я для неї завжди однакова? Чорт, я в цій психології нічого не тямлю.

— Я почекаю у вітальні. — Засіб знімає сорочку й кидає її в куток. — Не побийтеся знову. Є важливіші справи.

Ми знову залазимо до ванної. У Керстін на вилиці розквітає синець, ніс підпух, себе я не бачу, та нижня губа в мене навпомацки як пампушка.

— Подай мені шампунь.

Вона тицяє мені до рук пляшечку і знову намилюється. Боже милий, яка вона гарна! Її любить Ерік. Він чекав на неї, для неї він побудував білий будинок на острові… Яка різниця. То все далекі примари. А тут, у місті, де я народилася, хтось чинить зло людям, яких я люблю. Тому я тут. Тому й Керстін тут. Тому ми робимо те, що робимо, і мені немає діла до Еріка. Він мені не належить і ніколи не належатиме.

— Хто цей чоловік?

— Він мій давній знайомий; я попросила його підстрахувати тебе і дещо для нас з'ясувати. А ти його мало не вбила!

— Він сам винен.

— З гарного боку ти себе показала!

— Власне, з усіх боків, як і ти. А він отримав дурнісінько сеанс стриптизу й був із того страшенно втішений.

— Знаєш, твої спалахи котячої люті — це дуже небезпечно. Ти повинна якось навчитися це контролювати.

— Я ненавиджу, коли мені говорять «ти повинна». Нічого я не повинна.

— Ти не маєш рації і сама про це знаєш. Нема чого лютитися, Торі. Добре, не барися, нам треба порадитись.

Вона йде, накинувши на себе халат, а я лишаюсь. Вода наливається у ванну, я така втомлена, очі просто заплющуються — я полежу так трохи, просто задля відпочинку.

…Місячне сяйво заливає мертвим світлом мармурові руїни. Мої кроки чути серед тиші, хоч я йду босоніж. Ось будинок, де сплять Ед і Луїс. Вони там, я знаю, а мені треба йти далі, до колодязя, обкладеного мармуровими плитами, помереженими якимись знаками й малюнками. Там, можливо, ще сидить Та-Іньї. Я мушу спитати в неї, просто дещо спитати…

Темна вода сотається туманом, туман стелеться по землі, по викладеній мармуром доріжці, туман доточує колони там, де вони зруйновані, — місто постає переді мною таким, яким воно було до того, як його зруйнували. Он там, у храмі, колись упивався кров'ю Прадавній — трохи не вистачило Йому, кількох крапель, аби остаточно прокинутись. Та я вбила Його — Інка зазирнув Йому в серце. Я вирвала Йому очі, аби Інка зміг побачити Його душу. Місто Віль-Таен мертве. Тепер уже мертве остаточно…