— Та-Іньї!

Мій голос луною блукає серед стін, туман грається звуками. Хтось пробіг зовсім поряд — дрібні швидкі кроки й дитячий сміх; ось легким подувом щось майнуло мені по обличчі… Щось упало мені під ноги, мелодійно задзвенівши. Це ніж. Я беру його, руків'я звично ховається в мою долоню. Туман розступається, вода в колодязі починає світитись — і ось уже я бачу вибух, летять шматки стін, гуде полум'я… Це Атланта. Ось я, ось Сірануш Золян і Дон О'Ніл, а це… Аннабел Джастін. Адам Бонсіні. Даґлас Мелвін. Меріелл Сандерс. А це — Гарольд. Такий, яким я його знала колись. Він був таким сильним, стрімким і безстрашним… таким, як Ерік. Ерік нагадує мені Гарольда, того Гарольда, ще до Дженни. Того Гарольда, яким він міг би стати — зі мною, та не з Дженною. А так… Ось його тіло на підлозі нашої вітальні — посеред скалок і шматків меблів.

Я зрозуміла. Я повернулась до Віль-Таена, аби знайти відповідь — навіщо?! Чому саме мене обрано для такого страхіття, чому саме я мушу носити в собі той непосильний дар, того лютого хижака? І чи колись я від нього звільнюся? Мені нестерпно в місті. Сонячний Кіт у моїй душі тужить за смарагдовим присмерком джунглів, а я? Чи від мене в мені щось лишилося? Чи не тому Котові вистачило в мені місця, бо для мене в мені нічого не було? Лише порожня оболонка…

Тепер я маю відповідь. Я знаю, що сталося. Прадавній заразив землю злом. Зло заразне, як чума. Я лікар, я знаю, що інколи, аби врятувати пацієнтові життя, доводиться відтяти йому хворий орган. Курт Монтоя — ракова пухлина, він сіє навколо себе смерть, тому я повинна дістати його. Зрештою, після того, що він вчинив із Гарольдом, я його й так не лишила б, а тепер уже й поготів. А там подивимось.

Туман застилає темну блискучу поверхню колодязя, здіймається вище. Маю відчуття, ніби хтось стоїть позаду; я боюсь обернутися, та знаю, що мушу. Я озираюсь.

Зовсім близько, простягнути руку — і торкнешся — стоять якісь люди. Їх багато, страшенно багато, вони заповнили весь простір і дивляться на мене порожніми очима. І я розумію, що всі вони мертві. Серце моє спиняється і з глухим стуком падає у п'яти. Колись я дивилась страхітливий фільм, «Ніч живих мерців», по тому довго боялася темряви й цвинтаря. І от тепер жах наздогнав мене. Що їм треба? Хіба то моя вина, що вони всі мертві? Чому я постійно повертаюся в це прокляте місце? Чому Та-Іньї поклала на мене цей тягар? Я не хочу цього. На тлі останніх подій мені починає здаватися, що два роки, проведені в Африці серед левів, отруйних плазунів, червоних бригад і пропасниць різного ступеня смертельності, були ще й нічого собі, просто я свого щастя не цінувала…