— Клади її на диван. — Керстін вириває мене з кошмару.

— Худа яка… Ти що, голодом її мориш?

— Худа, та спритна.

— Спритна. Ледь горло мені не перервала. Ти їй щеплення проти сказу робити не намагалась?

— У її випадку це вже не допоможе. Засобе, дай мені халат, треба її вдягнути.

— Та хай би й так була.

— Не треба клеїти з себе більшого дурня, ніж ти є.

— Зла ти яка… Спочатку влаштували переді мною стриптиз, а тепер…

— Валер'янки випий, маніяку недороблений.

Шовковиста тканина огортає мене. Я намагаюся розплющити очі, і нарешті це мені вдається. Мабуть, я просто задрімала. Віль-Таен снитиметься мені ще довго, а найгірше те, що я впевнена: усе, що мені сниться, є правдою.

— Дуже небезпечна звичка — спати у ванній. — Засіб плотоядно витріщається на мене. — Хочеш їсти, кицько?

— Я тобі не кицька.

— Свіжого м'яса в нас немає, але я зробив яєчню й салат, а на десерт маємо морозиво. Уставай, кицько, час вечеряти.

— Ти мене чув.

— Вибач. Маю погану звичку — дратуватися з людьми. Давай руку, допоможу встати. Ти аж світишся, живіт до хребта присох.

— Без тебе обійдуся.

З гіркою бідою зводжуся. Усе тіло болить, голова важка, очі ріже світло нічника. У мене погані передчуття, я відчуваю, що над усіма нами нависла якась біда, треба якомога швидше вшиватися з цієї квартири.

— Де мій одяг? — треба тікати звідси, доки цілі.

— Ось лежить. Не зовсім твій, але новий.

— Геть, я перевдягнуся.