Мені було шкода її — розтрахана ілюзією світового щастя, вона не спізнала звичайних земних утіх.

Я сигналив, доки вона обернулася. Я не певний, чи до неї дійшло.

Я хотів побачити її фейс. Знайома зачіска, наче перед тим, як порпатися у смітниках, їй зробили в перукарні завивку.

— Заводь, — кинув я водієві.

Мерседес безшумно поплив уперед.

Спершись на палицю, вона дивилася вслід.

Я не певний, чи вона впізнала мене.

Хай шукає.

А раптом — знайде?

Моя картка голосувала. Я оцінив цей дотеп. Щось і мені відкрилося в цьому житті.

Це починало мені подобатися. Я щось важив. Моє прізвище штампувало закони. Я був у долі.

Мене не заморочували надмірними обовʼязками. Не змушували вникати в нюанси. Нічого не вимагали.

Я не міг поскаржитися. Мене турбували, лише коли далі вже ніяк. І тоді я брався до діла.

На мене можна покластися.

Я — надійний партнер.

Одним ударом я завалюю коня.

Моя карʼєра стрімко розвивалася, мовби надолужуючи згаяні десятиліття. Я спостерігав за нею із затінку звичного життя, в якому для мене нічого не змінилося.

Мені хотілося заволати: «Старий, у мене також медалька!». Тієї миті мені по-справжньому закортіло, щоб він побачив мене звідти. «В мене медалька і ноги цілі. Я пересуваюся на своїх двох».

«Старий, мене обрано почесним доктором трьох університетів — двох вітчизняних й іноземного!»

Мені багато всього кортіло сказати старому, який мав мене за гівно. На відміну від старої, він не вірив у мене. Він і себе мав за гівно. Його переконала в цьому війна, і він з усіх сил старався, щоб так воно і було.