Все правильно, я закінчив школу життя — університети, які іншим не снилися.

Я стояв у набитому студентами й професорсько-викладацьким складом актовому залі, як колись старий у моїй школі. Голці не було би де впасти. Сотні допитливих очей жадали від мене істини. Зазирали в рот, наче звідти зараз випурхне таємниця всесвіту.

Я не брехатиму, пані і панове.

— Я не брехатиму, — почав я. — Це не мій стиль. Гадаю, вам без мене достатньо вішають локшини на вуха. Ви зібралися тут не для цього, еге ж?

Я підніс угору диплом, на якому ще не просохло чорнило:

— Це всього-на-всього папірець. Ідіть в життя — тільки воно дасть вам належну освіту. Ту, якої не купите за гроші. Щойно тоді, як жорна буднів перемелють вас, ви станете справжніми.

Й ось я розрізав стрічку перед погруддям. Миле місто, блакитний, як його називають, Дунай. Колись воно було пупом світу.

Славістика... Отакої! Тут навчають, як здобувати славу. Я не закінчував університетів, мої університети — життя. Мене ніхто не вчив здобувати славу, і тим не менше я здобув її.

Це мої кілька речень. Мої, як казав мій старий, пʼять копійок. Мій язик підвішений не так вправно, проте я не маю наміру здаватися — колись я був соромʼязливим хлопчиною, але ті неповторні часи давно позаду.

— Імєю чєсть відкривати сьогодні це погруддя. Шевченко — всємірно ізвєстний футболіст, якого ми зараз тут разом вшановуємо...

Публіка благоговійно затихла, всі витріщились на мене. Від мене чекали одкровення. Я прибув із Країни Слави, великої Славії. Я її представник.

(— Поет, — шепнув посольський хлопчина, мій персональний суфлер.)

— ...ізвєстний футболіст і поет...

Публіка трепетно слухала. Вона чекала на світло зі Сходу, й ось воно прийшло до неї.

Стара була би щаслива, вона носилася зі мною, як дурень зі ступкою. Ще б пак — їй усміхнулося сонце материнства!

Я народився, щоб ректи істину.

— Ми партнери.

Аплодисменти.

— Ми НАДІЙНІ партнери. Нас не розʼєднають ні атомні бомби, ні землетруси.

Бурхливі аплодисменти.