Тут поважають сказане слово.

Панове, я не прима-балерина, не футболіст, який рве ворота красивими голами. Я — вбивця. Так, я зробив карʼєру. Я — тінь мого президента. Це і є справжня демократія — від параші до Маріїнського палацу. Мій президент зривав з перехожих хутряні шапки, як сьогодні це роблять ваші активісти на вулицях ваших чарівних міст. Він також був проти знущання над тваринами. У наші часи за таке не гладили по голівці. Він — ваш ґуру й предтеча. То була велика держава... Держава слави... Славія... Це вам не щось, панове, це — Славістика!

Я не Санта Клаус. Я — бізнесмен. Я не маю боргів, нікому нічого не винен. Я сповна з усіма розрахувався. Кажуть, що я — політик. Ще недавно мені таке й не приснилося б. Але якщо ви кажете, що це так, я не заперечую. Мені тиснуть руку, я — один із тих, від кого щось залежить. Це не зовсім моє. Я чоловік простий. Світ моєї старої, світ, у якому я виріс, ближчий і зрозуміліший мені. Як би це вам пояснити... Я розумію його без перекладача.

Ми прямували до виходу — крізь галас, тисняву, повз мікрофони...

— Будь ласка, кілька слів.

Молода, в джинсах, ще майже шмаркачка загородила собою шлях. Кілька слів? На це, лялюню, потрібен час. Кількома словами не обійдеться. Це значно довша історія. Колись іншим разом я розповім тобі про все, що тебе цікавить. Пропустимо по коньячку, якщо ти не проти.

Я — один із них. Чим я гірший? Тим, що вколошкав фізичного батька? Від подібного ніхто не застрахований.

Я звільнив землю від кількох мерзотників — не думаю, що хтось надто сильно побивався за ними. Я — вовк. Тобі нічого не загрожує. Якщо ж ти смердиш, якщо ти смердиш зсередини, з глибини твого гнилого нутра, тебе можуть зачепити мої гострі зуби. Це я так, образно, як мовлять у нас. У нашій Країні-Славістиці.

А тепер — коронний номер. Моя вставна щелепа. Свої зуби я подарував тюремним наглядачам — на згадку, щоб не забували про мене. Плата за прозріння. Могло обійтися дорожче. За вбивство — те перше, якого я не скоював.

Ви облажалися? Вас лоханули? Ви самі цього просите, як мій покійний братан-зведенюк чергової дози, щоразу нової й нової. Одного дня все це кепсько завершується. Ваша ціна — кілограм гречки.

Справжній вбивця — хто вбиває надію. Що було б зі старою, якби вона не трималася за промінчик світла? Що сталося би зі мною, якби вона не вірила в мене, відчайдушно і неослабно? Стара привозила передачі, днювала і ночувала під зоною, а я не бачив ні її, ні хавки. Те, що стара відривала від себе, згрібаючи останні копійки, зжирали наглядачі і їхні діти. Уявіть, як вони все це апетитно наминають, у той час як ви хлебчете помиї.