— Я... написав... про... нього... книжку...

— Про мого старого?

— Про батю...

— Мій старий — герой.

— Мій... батя... — чудак злякано роззирнувся, — теж.

— Ну і ти, сподіваюся, накатав про це?

— Тссс... тихіше... Ні...

— Чому?

— Не можна.

— Як то, не можна?

— Не ті... часи...

— А що ти написав?

— Що... він... свиня...

— Він тебе лупцював?

— Я... не знав... його... Не пригадую... Мені... було... два... роки...

На будинках ліпилися поторочі, жінки в туніках, чуваки з опущеними заборолами й усілякий інший архітектурний мотлох, про який нам втюхували на екскурсії.

— Тобі куди?

Він не знав. Я заніс його в порожній трамвай.

Мій супутник виявився важкуватим кнурякою.

— Довези мого друга додому, — кинув я водієві, а тоді обернувся в салон. — Ти де живеш?