Той, кого я назвав другом, щось нерозбірливо прохарамаркав. Я згадав, як він розводився в ресторані про якесь сільце під столицею. Запрошував мене туди: «Ти мій гість». Авжеж, я твій гість, тільки іншим разом.

— Запамʼятав? — запитав я у водія. — Отуди й довези його. Там його дім.

Я спробував пояснити, що таке дім.

Водій запротестував, однак я втиснув в його клешню двадцятку:

— Це тобі на чай.

Коли я покидав трамвай, мій компаньйон блаженно хропів.

Посольство все оплатило.

Я не бідний.

Демократія — не така й кепська штука.

Демократія не найгірша річ, щоправда, вряди-годи вона страждає запорами. Особливо така недосконала, як у нас. Треба клізми, щоб проштовхнути її.

Для мене то була невеличка розминка.

Я сумлінно виконував свою частину угоди, проте всім, звісно, не догодиш.

Я — практик.

Моє діло — не писати, а пропихати закони.

Я товк мордяки. Мною пишалися. Виконавши місію, я скромно покидав сесійний зал. Вкинувши в буфеті з десяток бутербродів з ікрою, я зникав геть. Я — чоловік зайнятий. На мене чекали справи.

Бізнес-партнери — колись інструкторові, тепер мої — дружно потиснулися. В повазі до мене. В памʼять про інструктора.

Справедливість неодмінно восторжествує.

Я не маю кому звіритися.

До мене ніхто не підгребеться — кишка тонка.

Я сам собі духівник.