Чого підібгали хвости? Перешумить і вляжеться — не таке проходили. Гей ви —тихіше, ваші барабани ранять мій ніжний слух. Поважайте немолодого джентльмена, який дещо побачив у цьому житті. Спізнав на своїй шкурі.

Життя добряче пройшлося по мені. У вас ще все попереду. Завʼязуйте дитячий садок. Час дорослішати.

Приходьте — пропустимо коньячку. Погомонимо задушевно — тема завжди знайдеться. Або помовчимо. Мовчання народить істину — ви ж її шукаєте?

А знаєте, яка вона? Ось бачите цей бокал? Спалах сонця, чий промінь на долю секунди ковзне по склі перед тим, як згаснути, — це і є вона, ваша істина.

Те, що на дні, коли проковтнете останню краплю.

Стара познайомилася з інструктором перед тим, як вискочила заміж за старого. Вона не мала великого вибору. Коли завагітніла, інструктор був зеленим пацанюком, який тільки-­но закінчив школу. І бажанням одружуватися він не палав.

Ґарсоне, ще один!

Сонечко

Сонечко

Останнім було те речення. Воно кружляло, то розпливаючись, то виразнішаючи, віддалялось, а тоді знову близилося, механічно повторюване губами, наче інакше щезне, доки якоїсь миті зникло, розчинилося подібно до барв, що так і не викристалізувалися в сюжет.

З тупика, яким завершувалася вулиця, далі нагору вздовж просмоленого муру, ізольованого ґумовою прокладкою, що випиналася над землею, скрадалися вузькі бетонні сходи; встановлений освітлювати їх ліхтар безнадійно втонув у зелені. Над прорубаними в схилі ґаражами височіли одна попри одну рівною лінією тополі.

Речення виринуло разом із прокиданням, наче нікуди не зникало. То він вирубався, а воно чатувало — тут, поруч, безгучно, мов кіт біля господаря. То він провалився в сон без сновидінь, за який само могло б, як з гори бігти, правити. Вони запеклися на губах, два слова, з яких складалося. І риска між першим і другим. Коротшими є лише речення з одного.

Наткнувшись на прохолодний метал у кімнаті, в якій зависла нестерпна, зловлена в пастку задуха, від якої змокрів сам і промокла від поту білизна, пальці на секунду завмерли, а тоді узялись підносити бляшанку за бляшанкою і зараз же розчаровано відставляти, доки за якимось разом натрапили на те, що шукали.

Рештки рідини зволожили пересохлі губи, і рот заходився пожадливо ковтати, аж у горлянку скотилася остання крапля з гіркуватим присмаком, притлумивши, повністю, однак, так і не загасивши вогонь.

Ото й усе, що залишилося від бенкету. Водив за інерцією губами, як риба, що хапає повітря. Полічив бляшанки, згромаджені, мов круглі на гральній доріжці, даючись диву, що стільки вквасив — сам, без компанії, наодинці з собою. Давно такого з ним не було. Раз на місяць вирушав на гуртівню, куди постачали ввізне непляшкове, яким затарювався; міцно тримався його — чи не на згадку про той перший раз, солодкий і гіркуватий, як сама рідина. Воно смакувало жінкою і Парижем.