— Викладай, що знаєш.

— Материнське чуття.

— Брешеш. У тебе немає сина. В тебе його просто не могло бути.

— Кому, як не тобі, це знати.

— Чи я щось проґавив?

— Ти багато всього проґавив.

— Висловлюйся ясніше.

— Хіба не ясно?

— Що це все означає?

— Він — її брат.

Вона показала на малу. Я мовчки вивчав обох. Мені це не подобалося. Проте вона все ще подобалася мені.

— Напіврідний, — додала.

Суттєве уточнення. Це щось пояснювало. Дещо, ймовірно, змінювало.

— Он воно що.

Перед тим як обоє знюхались, хилячок мав сімʼю і дітей. Хто б подумав! Від такого рідна жінка чкурнула — кому потрібні невдахи?

Я запропонував прийняти її разом з дочкою — зараз, у непевні часи. Перешумить, а там побачимо. Я ладний був заплющити на все очі. На її походеньки. На хамовитий тон.

Вона відмовилася:

— Двічі в ту саму річку не ввійдеш.

Філософ-мазюкало навчив, ще б пак — сама до такого не додумалася б. А колись була не такою норовливою.

Якби не комизилась, дійшли б згоди. Хай там як, ми з нею не чужі. Колись ми прекрасно розумілися. Кінець кінцем, не я, а вона прилипла до мене.