Два місця — водійське, на якому сидів, і те друге: від нього віяло теплом і парфумами. І ще чимось, що годі повністю осягнути. Воно відкривало віконце в світ, що нагадував йому світ його власного дитинства, світ більшості людей, збагненний і затишний — правильний світ, в якому все, як належиться. Його манило туди, проте щось стримувало від того, щоб стати таким, як усі. Будь-яка жінка, більшість жінок, з якими відривався по повній програмі, ладні були вирушити з ним туди — будь-куди, хоч до пекла, натякаючи й заохочуючи до спільної подорожі, дарували йому книжки, в одній йшлося про закоханих старців, які на порозі смерті вирушили в шлюбний круїз, тоді як він не мав уявлення, де опиниться у сімдесят років і що з ним тоді буде й не мав бажання думати про таке; він вчасно поривав з ними. І тим не менше воно наростало — подібно до мелодії, що то доносилася звідкись здалеку, то майже повністю пропадала. З глибин. З нього самого.

Сидіння й зараз пахло жінками — всіма тими, з якими знайомився на вечірках, по супермаркетах чи підчіпляв просто на вулиці. А йому завше фортунило — не без того, що автомобіль справляв враження: як на те пішло, враження справляли вони обоє. Хоча кожна нова пригода не відрізнялась від поперед­ньої, переживав щоразу все заново, наче вперше, так само, як щороку вперше наставала весна. Гайнути, витискаючи швидкість, — це його. Шляхами, максимум з того, що вони дозволяли, якщо, звісно, не бажав розтрощитися в друзки.

То був квартал тих, які чогось досягли, — бізнесменів, суддів, прокурорів, державних службовців, — і він поміж ними, син батька. Два ряди триповерхових котеджів з терасами на припагорбний бік. Прикритий з одного боку горою, з іншого райський закуток заступали дерева, рештки монастирського саду, тоді як сам монастир не зберігся, відтак будинки, будинки і ще раз будинки, високі, низькі, старі, нові — полущені і посірілі, в однаково жалюгідному стані. Дерева відгороджували від них новий світ, мов від жахливої, невиліковної недуги. Наче не досить, поселення відокремлював цегляний, вище людського зросту мур. Один із котеджиків — його.

Колеса безшумно побігли новісінькою асфальтівкою, на найближчому розі автомобіль звернув у вуличку, що вела на схід, аби, досхочу напетлявшись, побігти-помчати на захід, навзмаг із сонцем.

Ось воно котиться, торкаючись обрію; велике, вогненне, воно ніколи ще не здавалося таким невимовно, неймовірно, бентежно досяжним. Сонце простягало назустріч жовтогаряче проміння — ще мить, і воно обгорне-обкутає ним, поглинувши його й автомобіль. Тієї миті, коли це мало статися, їх розʼєднав торс одноманітно-неперервної забудови.