Як зараз, те відчуття; воно зʼявилося, щойно нога торкнулась землі; коли відчинилися двері і в черзі пасажирів спускався трапом, причмелений перельотом і хаотичними думками, що кордебалетили у звільненій від загнузд голові.

Раніше, ще як літак відірвався від злітної смуги і почав набирати разом зі швидкістю висоту, вже тоді я відчув його. Воно заступило напругу від першого в житті польоту, з якою проходив контроль і сідав у літак. Наче з висотою рвалися пута, що привʼязували і звʼязували. Безпричинно щасливий, дарма що майже нічого не розумів — не до порівняння з іншими. Ця дрібничка дошкуляла не більше, ніж мешти, чиї чванливо задерті кирпи впивалися власною викличністю; новісінькі, ще до ладу не розходжені. «Ти вичепурився, наче до шлюбу», — незлостиво піджартовували, тоді як я до ладу з усіма ще не перезнайомився.

Стиляга, «стиль» якого формувався винятково з можливостей. Правильніше б, з виняткових можливостей. Щось середнє між ковбоєм і нареченим з підміського села — як же ж бо ще? Задоволений собою, та й підстав бути незадоволеним я не мав. Моя безпроблемність давала можливість сприймати все поблажливо, без зусиль входити за свого в першому-ліпшому товаристві. Сказати, що я привертав увагу, — не сказати нічого, це не так складно. Я викликав симпатію, якою якщо й зловживав, то рідко і без підступних намірів. Я не знав, що таке лихо. Я не журився і не створював труднощів. Не множ турбот, і вони не зʼїдатимуть тебе, — гасло, яке я вчасно засвоїв. Безклопітність ясніла великими літерами на моєму чолі. «Буде день наш безпечален, бо одна у нас мета». Мені часто казали, що зі мною легко, та я й сам це знаю. Мені ніколи не було складно — ні з іншими, ні з собою, а коли тобі легко з собою, тоді, хоч що діялося б, усе гаразд. Можете повірити мені на слово, мій козир — я сам.

Від першої хвилини поїздки ми обмінювалися французькою. Це був bon ton, гра, в якій я брав участь з усією обережністю невігласа і чарівною невимушеністю, притаманною моїй вдачі. Моє становище радше звеселяло мене, ніж непокоїло. Подібне виходить природним чином, щоправда, ти мусиш мати його в собі. «Paris, mon amour», — я вкидав час до часу, облесно всміхаючись. Небо звільняє від гризот, а я ніколи особливо й не переймався. Ми летіли на висоті десять тисяч метрів, за бортом мінус пʼятдесят, глибоко внизу розбуяла весна, зменшена до розмірів топографічної мапи. А в ілюмінатор світило сонце — сліпуче сяєво, сріблясто розсипане вздовж крила, наче кульки ртуті, мерехтливі й отруйні.

«Paris, mon amour» — ото й усе, однак його цілком вистачило: мене одностайно сприйняли за особливо витонченого, дотепного і скромного. Від колег, яких я не міг по-справжньому оцінити, мене відділяла нездоланна прірва — більша, ніж до землі піді мною. Та мене це, щиро кажучи, мало обходило, до того ж мого невігластва ніхто, здавалося, не помічав. Париж простерся перед нами — все, що я бажав, було моїм, а як щось не подобалося, я безщемно відкидав його. Нам фортунить в оберненій пропорції до того, наскільки ми все ускладнюємо.