Його найпевніше заняття, оте вирушання по пиво, хоча розваг йому не бракувало — ні до того, ні згодом. На смак не відрізняючись від першого-ліпшого, пиво в бляшанках було таким, яким лише може бути відлуння спомину. Пив не його, а епізод, ту мить, що запала вглиб, оживаючи на характерний звук тріскаючого, коли його розламувати, алюмінію, й душок стабілізованого пійла, в якому вже не вчувалося духмяності жита, що бродить.

Хоча в холодильнику він завжди мав запас, та вдовільнявся однією, подібно до того, як вдовільнявся однією жінкою, лише раз опинившись у ліжку одночасно з двома, які, наче цього не досить, ще й виявилися матірʼю і донькою, після чого почувався збоченцем і змушений був переспати з багатьма іншими жінками, щоб знову все стало, як було. Це нагадувало похмілля, з якого ніяк не міг вичухратися. Щось було в цьому солодке й одночасно бридке, проте шанувався, аби подібним чином не влипнути вдруге.

Трунок приємно розморював — рівно настільки, що майже відразу поринав у безжурний сон. Він любив цю мить безтурботного відчалювання, хай хоч западається світ. Пиво — його снодійне, легкий поштовх в обійми сну з калейдоскопом видінь, що стиралися разом із прокиданням. А того вечора його переклинило, дарма що спека дошкуляла не більше, ніж напередодні: завислу в повітрі духотняву можна було мастити на хліб, такою густою, вʼязкою вона була; того ж вечора бляшанка за бляшанкою вижлуктив увесь запас. Й аж тоді якоїсь миті, далеко за північ, вирубався.

Незважаючи на кількість випитого, сон як рукою зняло. Хвилювання, що наростало, повернувшись разом з реченням, як вода після відпливу, перебило стан, характерний для закороткого сну і незвично раннього прокидання. Щось підхопило на свої крила і понесло в новий день.

Ще півгодини до шостої, а за вікном давно вже взялося на світ. Будильник на нічній шафці саме лаштувався задзеленчати, а він уже на ногах, бадьорий, сповнений завзяття, як серфінгіст на гребені хвилі. Вона накочувалася, а він дослухався до її нуртування, від якого крижаним подихом лоскотало нутрощі.

Надворі суттєво посвіжішало, спека останніх тижнів осіла сизим оксамитом на дахи, капоти й багажники вилаштуваних вздовж бордюру безґаражних пересувних засобів екстракласу. Коли рушив, кілька краплин скотилося по лобовому склі, наче чиїсь сльози, проклавши вологі сліди, що висохнуть, ще вуглини ночі не розжаряться до сліпучої пекельності дня.

Його порше губився миршавою жабкою між динозаврів, що дрімали один попри одного на стоянці. Білою фарбою на бордюрі було нанесено номерні знаки припаркованих автомобілів. Пересувні фортеці, куди їхні власники запаковували в будні дні сонних дітей, а на вікенд вирушали сімʼями в розважальні центри, споруджені, хоч і з розмахом, наче на один день, мовби саме життя — на один день. Мовби завтра нічого більше не буде. Тоді як його спортивного крою малюк був для нього сімʼєю, надійним, нерозлучним другом. Він привʼязався до нього так, наче автомобіль справді був живою істотою. Настільки звик, що кілька сотень метрів пішки здавалися йому нескінченною каторгою самотності, і ця понура перспектива спонукала сідати за кермо навіть тоді, коли досить було спуститися вулицею і повернути за ріг, так що довше шукав, де припаркуватися, ніж їхав. Вони чудово розумілися, без слів.