Нещасні затоварилися по повній програмі — кому на що вистачило: одяг, фірмові лахи, піввалізи бельгійського шоколаду. Для цього вони ощадили на всьому, вони навіть у ресторан не дозволили собі сходити. Я пішов сам, нічого нікому не сказавши. Гроші помічніші, ніж знання мов. Я не мав бажання провокувати. На свій лад, я шкодував їх.

Я теж затарився — однією-однісінькою бляшанкою і флакончиком парфумів. Поцмулював пиво, доки летів літак; воно нагадувало мені про Париж і два тижні, які корова злизала язиком. Ну побачив я щось. Те незрівнянне відчуття, коли літак вперше відірвався від злітної смуги, раптом кудись зникло. Пиво ще якийсь час підтримувало його. Воно було, здається, з Фінляндії.

По прибуттю наш багаж суттєво облегшили. Моїм надбанням стала порожня бляшанка. Митник, розгодована шафа, недовірливо зазирнув досередини, відтак потрусив, перевернувши догори дном, — діловито, зі знанням справи, наче звідти зараз посипляться діаманти, тоді ще раз схопив мій паспорт з уже проставленим штемпелем і довго не віддавав, прискіпливо звіряючи фотографію, але то був я — що в паспорті, що в натурі.

Це я був тим, хто брав — від життя, від моменту, від усього. Коли плоди самі просяться в руки, лише дурний їх не прийме. Я насолоджувався — на відміну від французької, це не складало труднощів.

Свої франки я просадив — я звик жити поточним днем, не розпачаючи за вчорашнім, а завтрашній мене не обходив: що моє, не втече, в цьому я впевнився на сто відсотків. Бляшанка ще довго стояла в моїй кімнаті. Мій трофей, культурне, як це воно називається, надбання. Париж був універсамом, де на мене чекало фінське пиво. Й Аліна.

Прощальну вечірку ми влаштували в нашому тимчасовому пристанищі. Тієї ночі я довідався про існування Рембо й Метерлінка, трішки пришиблених чуваків. Всі вони крейзі — ті, кого вважають найкращими і без угаву цитують; життя дещо простіше, ніж вони його оспівують.

Тієї ночі я багато про що довідався. Мої супутники ще завзятіше щебетали французькою, хизуючись один перед одним, наче папужки, випущені з клітки, а я — що вдієш — цитував себе. Paris, mon amour, — невичерпне, як сама Франція. Мов універсам напроти гуртожитку. Наостанок ми з Аліною опинилися в моїй кімнаті.

— А презерватив у тебе є?

Я дурнувато реготнув, тоді як Аліна з демонстративною шармантністю дістала з кишені пакетик.

— Справжні джентльмени носять ось тут, — я не встиг кліпнути, як, висмикнувши з нагрудної кишені гордість мого ґардероба, вона встромила туди пакетик, поправивши так, аби визирав краєчок. — Це аксесуар сучасного мужчини.