Та крамничка, невеличкий універсам, куди я зайшов, — її розчахнені навстіж двері, підперті упаковкою пепсікол, розташовувалися напроти наших. Вона була тіснуватенька, зате в ній продавалася купа всього, включно з сорочками і шкарпетками, та головним асортиментом все-таки були харчі. Вона була просто завалена, все це нагадувало безлад, на полицях ще сяк-так посортований, а що не вмістилось на них, тулилося на підлозі, захаращуючи і без того вузький прохід.

Мені пощастило, бляшанка дивилася на мене, мовби благаючи: «Звільни мене з цієї неймовірної тисняви», а коли в номері гуртожитку готельного типу, куди нас поселили, я спорожнив її, відвʼязався останній канат. Човен поплив, а я розлігся, зручно і безтурботно. Потім я линув між небом і землею, на шлейках невидимого парашута, що напнувся білосніжним куполом. Я почувався, як тільки можна, безпечно. То було не пиво. То було шалене відчуття — неймовірне і незрівнянне.

Не скажу, що пійло було ідеальне, проте саме його я потребував. Я забив на всіх і на все, віддавшись цьому неймовірному відчуттю. На дорогу я прихопив таку саму, вихиливши останню краплю, коли ми приземлялися.

Мої супутники розривалися між спокусами Парижа, луврами-нотрдамами і левістросами в крикливих вітринах — оригінальними, несамопальними. Не знаю, як вони витримали все це, не позизоокішавши і не зідіотівши. Джинси перемогли врешті Делакруа — цілком прогнозоване завершення танталових мук. Я прекрасно розумів їх. Якщо існує співчуття, то я співчував. Всі ми прагнули модно одягатися, лише от не було в що. Небезпечно дориватися до добробуту з майже порожнім гаманцем.

Я був вільний від подібних страждань, я поготів був вільний — від усього, від будь-якого баласту. Я — чиста монета. Чіт або лишок. Мені раз у раз випадала фортуна. Одного разу мені подарували «Колеса фортуни», натякаючи на те, що я — щасливчик. Тільки от я не читаю книжок. Може, саме тому я щасливий. Одні — живуть, інші довідуються про життя з написаного. Поки вони шукають великої правди, життя пропливає повз них. Хто вже на що вродився. Я коваль власної долі.

Париж сам по собі був спокусою, в якій я на дурняк побував у добірному товаристві знавців французької. Це вивищувало мене у власних очах. Ні, я не комплексував — не знаю, що це таке: цього мене ніхто не навчав. Я — матеріаліст. Вірю у вільний секс. Маю на увазі — у світ перед моїми очима. Я почувався напрочуд комфортно, моя ситуація відкривала неповторну перспективу, якої бракувало моїм супутникам, — якби я був таким, як вони, відповідно й поводився б. Ми завжди на своєму місці.