Пройшовши контроль, я обернувся — щось примусило мене зробити це. Не знаю, чи то був її погляд, проте саме вона вглядалася в мене. Якусь мить ми дивились одне на одного, тоді Аліна рвучко відвернулася. Мені здалося, вона розсердилася. Щось роздратувало її. Вихід один для всіх, проте далі нам було в різних напрямках.

Ми так і не обмінялися адресами. Аліна була епізодом, одним із багатьох. У мене не було сумніву, що я в неї — також. Я розчарував її — що ж, усі ми віримо у свою винятковість.

Поступово її риси змішалися з рисами інших жінок. Аліна перетворилася на спогад, що тьмянів, як усе, до чого доторкається час. Якби хтось кинув, що ми ще зустрінемося, я йому не повірив би. Як я вже казав, я вірю в дійсність, а не в казки. Я й зараз покладаюся тільки на неї.

Місто позаду додрімувало ранковий сон, попереду біг в заобрійну далеч шлях, наче хтось невидимий розгортав нескінченний килим. З узбіччя спурхнула зграйка перепілок, мовби звихрилися в повітря грудки попелясто-коричневої землі. Працівник автозаправної станції отетеріло вивалюєть­ся на мене, наче я — марево, і станція, і він сам; врешті він потягується і недоумкувато шкіриться. Мотель край дороги куняє в полоні блаженного забуття, скидаючись на зачарований замок. Далі, далі, вперед...

Я натискаю на газ, дорога вільна, порше мчить швидше і швидше — ще секунда, і колеса покинуть асфальт. Покриття вперше за багато років відремонтоване.

Крізь хрипоту проривається голос радіостанції, шукач перестрибує з ефемки на ефемку, ніде не затримуючись, — не те, не те, не те. Цей світанок воліє інакшої мелодії. Я ставлю «Океан Ельзи», щойно тоді він по-справжньому починається.

Я зупиняюся під вивіскою «ЦІЛОДОБОВО»; літери виграють неоном, ще не вимкнені. «ЦІЛОДОБОВО» — назва цієї й інших подібних придорожніх крамничок, що їх неможливо не помітити, навіть на великій швидкості.

В холодильній вітрині кілька загорнених у харчову плівку сендвічів і напої — кола, фанта, мінералка в півлітрових пластикових пляшках. На полиці — печиво «Артек», решта все — імпортне.

— Щось бажаєте?

В дівчини сонний голос. Моя поява вивела її з дрімоти.

— Кави, — кажу.

Вона апатично киває позад себе.

— Гарячої духмяної кави.

Це зайве, кава тепер скрізь однакова — від кавʼярні в центральній частині міста з навʼязливою й разом з тим досить вправною імітацією під давнину до такого, як цей, автомату в кутку придорожньої забігайлівки. Я пʼю ковток за ковтком. Різниться хіба що посуд, куди її наливають.

Пальці жмакають пластик, я кидаю його в заправлений поліетиленовим мішечком смітник. Коли виходжу, продавчиня дрімає в тій самій позі, в якій я її застав. Вибілене волосся спадає на складені руки. На маківці, при шкірі проступає його справжній колір. Я зручніше вмощуюся за кермом.