Коли стрілка сягає ста шістдесяти, час раптом зупиняється, мовби стоїть, а не їде автомобіль, застигають краєвиди — та сама неймовірно розтягнена панорама. Я мовби опиняюся в стані невагомості, який, однак, швидко закінчується.

Річка петляє туди-сюди, мов нитка, всилена в голку, тканиною, — щойно ліворуч, уже за мить вона вʼюниться з протилежного боку. Мости — один, другий, третій, сьомий, дванадцятий. Ландшафт гористішає, дорога починає петляти синхронно з річкою, лише не так різко. Я скидаю швидкість, змушений раз у раз пригальмовувати. Зненацька серед дороги козулі. Я витріщуюся на них, вони на мене, наше здивування взаємне. Спостерігаю за ними крізь лобове скло, доки вони нечутно зникають у хащах. Шлях вільний — а може, вони тільки примарились? Я рушаю — якомога тихіше, щоб не злякати ще свіжу зʼяву. Силуети тварин довго стоять перед очима.

Річка зміїться видолинком між гір, під схилом завмерла на одній нозі у воді чапля. Заправок — хоч греблю гати, заїзд з плетеним тином і переверненими догори дном горщиками — спершу з одного боку, через десяток кілометрів — з іншого. Мальви — відразу не розрізниш, справжні чи пластикові. Рідний кіч; крихітні діснейленди — картинка, яку вкладають у голову від народження. Села дедалі рідше підступають впритул до асфальту, вони воліють триматись на відстані, тулячись у видолинках між пагорбами.

Поодинокі автомобілі виринають мовби нізвідки й нестерпно повзуть — чи це тільки мені здається? Я залишаю їх один за одним позаду. За багато кілометрів їх заледве набігає десяток, доки раптом все змінюється.

Транспорту зненацька більшає, він уже тягнеться неперервною стрічкою. Це повзіння триває якийсь час, нудне, монотонне. Врешті ми зупиняємося, дарма що попереду нічого не видно — ні спостережних веж, ні шапки вʼїзної конструкції.

Водії збираються гуртиками, декотрі залишаються в салоні, стискаючи кермо, наче їх заціпило. Відкинутися на спинку, розслабитись, вимкнутися і мріяти з розплющеними очима, періодично підкочуючись на кілька метрів вперед; різкі рухи не працюють на тебе, час також не працює на тебе, він узяв тут тайм-аут; тут нічого не працює на тебе, зате усе решта — проти. Як я скучив за тобою, неповторний, незмінний кордоне... Мине тисяча років, і так само повзтимуть, а потім грітимуть панцир на сонці автомобілі.

Ні, таки нічого не змінилося. Аніскілечки. І не зміниться. Все — плоди наших рук. Ми живемо так, а нам знай видається, буцім ми заслуговуємо на щось краще. Ніхто нічого тобі не винен — зарубай це собі на носі.

Я йду через безбожно запльований асфальт на узбіччя, де повно лушпиння, недоїдків, блювотини від зіпсутих в теплі бутербродів, пластикового сміття. Цей пейзаж викликає огиду й бажання за всяку ціну вирватися вперед. Все це скидається на велике переселення, тоді як більшість тих, хто перетинає кордон, вертаються, чимало — того самого дня.