Я зводжусь навшпиньки що-небудь роздивитися. Все, що я бачу, — довгу валку транспорту, що тягнеться до металевої конструкції далеко попереду. Останній відтинок, довший від найдовшого дня. Тут кілометри вимірюються годинами, якщо ж не пощастить — добами; тут навчились в чеканні спати і жити. Від стічних рівчаків смердить сечею. Фруктові дерева на прилеглих подвірʼях нагадують обдерті оцурки й давно вже не плодоносять. Приблудні пси сновигають ватагами, підбираючи їстівні покидьки.

Я вертаюся за кермо. Ввімкнувши аварійку, легенько викочуюсь з черги. В пригоді стає досвід. І паспорт.

Не встигаю проїхати кількох метрів, як гурт чоловіків загороджує проїзд. Насуплені обличчя не налаштовані на балачку. Від мене жадають розвернутися. Що це означає, їм відомо незгірше за мене. Ґав тут не ловлять.

Похряснути годин так на вісім не входить у мої наміри. Зараз я дам повчальну лекцію, коротку і безкоштовну.

Я опускаю віконце. В моїй руці дипломатичний паспорт. Мій голос звучить владно, ледь грубувато. На їхніх пиках проступає розгубленість. Мені вдалося їх ошелешити, від їхньої самовпевненості мало що залишається — щось жалюгідне. Їхні мармизи подібні на зморщені в безпорадності пеніси. Дипломатичний паспорт годі сплутати з яким-небудь іншим.

— Я на службі.

Я кидаю це з недбалою незворушністю, вони нічого не можуть вдіяти. Виставу закінчено, хоча насправді це тільки антракт.

Чоловіки неохоче розступаються, з-під насуплених брів кремʼяхи їхніх очей викрешують злість. Тієї миті я уособлюю все ненависне, якого вони невідʼємна частина. Я не маю до них жодних претензій, я теж міг би отак бовваніти. На моєму місці вони повелися б так само, саме воно їх найбільше ятрить — що я не на їхньому, а вони не на моєму. Спокійно, пацани: кожний із нас на своєму місці. Я просуваюся на кілька десятків метрів вперед, а відчуття таке, наче здолав сотні кілометрів. Відстань — величина відносна.

Я рухаюся вздовж неперервної стрічки автомобілів, міліметр до міліметра розминаючись із зустрічними. На громіздкішому такий маневр не пройшов би. Я довго вибирав тебе, малюче. Я вдячно погладжую кермо.

Антракт закінчився. Ці — іншого штибу, дипломатичний паспорт їх не вразить. Таких не злякає ніщо, в них шкіра грубша, ніж в алігаторів. Вони зблискують жовтими, прокуреними зубами, що мов укриті іржею, проте все ще гострі ножі. Все одно я показую його. Вимахую, навіюючи на себе обурення. Я ладний приліпити його до їхніх засмаглих, порубаних зморшками мармиз. Ноумени з заклеєними закордонним паспортом фейсами. Вони поблажливо радять мені запхати його собі в одне місце.