— Ви що, не бачите, що в мене дипломатичний паспорт?

Один із них зневажливо спльовує. Це їхня колективна відповідь. Я бачу, як вона осідає зеленкуватим слизом у порохах.

Інший міцніше стискає зубами цигарку, недопалок стовбурчиться вгору і застережливо спалахує, наче червоне кружальце світлофора.

— Звільніть, будь ласка, дорогу.

Вони вивалюються на мене.

— Негайно звільніть проїзд!

— Ми вас не затримуємо.

Вони криво шкіряться, в одного бракує більшої половини зубів, проте це його не конфузить.

Ні, вони не затримують мене. Вони всього-на-всього стоять на дорозі. Я можу вийти і йти пішки. Вони знають, що я не зроблю цього.

Кордон — їхнє все, а день влітку достатньо довгий. Вуйки нікуди не квапляться. Вони задіяні в сфері послуг. Самозайнятість. Третій сектор. Їх не треба вчити, як робиться бізнес.

Ці підприємці, які ще вчора були селянами, сьогодні володіють ексклюзивним правом на просування далі. Дещо швидше, ніж загальна черга. Деколи суттєво швидше. Штрих до нескладеного ґросбуху винахідництва.

Вони торгують місцем у черзі, ненавʼязливо пропонуючи свої послуги, тоді як земля, на якій живуть, заростає бурʼянами.

На життя не тримають образ. Всі ми потроху шельмуємо. Всі ми звиваємось — подібно до річки по дорозі сюди, подібно до самого прокладеного між пагорбів шляху. Людина має тільки одне життя. Ви вірите в загробне царство? Гадаєте, тим, хто вам втирає про це, відомо щось більше? Якби мешкав он у тій халупі, я займався би цим самим. І кожний із вас.

Витягую сотку. Дядьки вимагають по одній на кожного. Тарифи змінилися. Ставки виросли.

— Забагато.

Я обурююся.

Вони впираються, проте сотки не віддають. Ці смердюхи облуплять кожного, хто попадеться в їхні лабети — хоч міністр, хоч президент: тут свої закони, своя держава. Тут життя наголяса, без святенництва. Тут ніхто нічого не обіцяє крім того, що здатний виконати.

Вони отримують те, що жадали, я — їхній супровід. Вони крокують попереду, мов свати, з божевільною урочистістю, театрально розчищаючи і без того вільний проїзд. Я смиренно кочуся назирці, терплячий до їхнього збиткування. Це їхнє свято. Вони мають мене за телепня, я не хочу розчаровувати їх, та й не так легко це.

Біля іржавого тарантаса процесія зупиняється. Один із них плюхається на вичовгане до дір сидіння, проте ще перш ніж він зачиняє двері, я заперечливо хитаю головою, тицяючи в дипломатичний паспорт.

Нарешті вони облишають ламати комедію, я викликаю в них щось на зразок поваги — я видавався їм суттєво придуркуватішим. Дядьки крекчуть, золотий зуб того з них, котрий сидить за кермом розвалюхи, так і не зачинивши двері, зблискує, як сонце перед тим як сховатись за обрій, і тієї ж миті я перестаю для них існувати.