Місце вони продадуть ще раз, охочі завжди знайдуться. Можна посипати голову попелом, а можна просуватись вперед. Я надаю перевагу останньому. Я — прагматик.

Перетнувши кордон, я раптом відчуваю, як смокче під ложечкою. Вистава відволікла мене від насущнішого; а може, це якраз вона його розвередила. Ця поїздка — ва-банк.

Між Дебреценом і Ніредьгазою я зупиняюся біля корчми. Коли відчиняю двері, в ніс вдаряє аромат паприки й прянощів. Я заслужив що-небудь перекусити, від ранку в мене ні рісочки в роті.

Йду в туалет, де паперовими рушничками ґлянцую взуття. Ця звичка виробилась у мене ще в школі, я роблю так скрізь. Тепер мешти, яким нічого особливо не бракувало, блищать, наче до них причепилися іскринки сонця. Тоді вмиваюся і поправляю зачіску. Я роздивляюся в дзеркалі своє лице, на якому жодних слідів пивної оргії, раннього вставання і кордонної вовтузні. Якщо не помиляюся, я влупив напередодні тижневий запас.

Дебрецен лежить на південь, і хоча до Ніредьгази ближче — я майже на вʼїзді до неї, — назви страв починаються з «дебреценський». Угорка сервірує дебреценський ґуляш, порцію «робін-бобін-ненажера» — либонь, у мене вираз відповідний. В плетеному кошичку скиби білого хліба, пухкі, грубо й разом з тим рівно накраяні. У приміщенні тихо-тихо. Я втуплююся в страву переді мною, щось домашнє здіймається в її розміреному паруванні, заколисливе, ладне затримати назавжди над шляхом, яким інші квапляться — хто в один бік, хто в протилежний.

Ґуляш смакує так само розкішно, як пахне. Я залюбки ще посидів би, одначе підводжуся йти. Більшу частину чайових угорка повертає назад:

— Це забагато.

Я не мушу знати угорську, щоб зрозуміти це. Проте дещо таки знаю, я запамʼятав його раз і назавжди:

— Нем тодом.

Мови — моя ахіллесова пʼята. Я сказав би кілька слів про її вроду.

— Ґуляш, — кажу я, складаючи пальці в пʼястук, за винятком великого, який підношу вгору. — Ґуляш — люкс.

Угорка відповідає щось, усміхаючись, я також усміхаюся. Попереду ще чимало корчм.

— Забагато, — кельнерка наполеглива. На її білому фартусі різнобарвні контури розрізаних навпіл овочів і жодної плями. Кожна деталь навіює затишок. Тут не панує розхристаності, характерної для подібних закладів по той бік кордону. По той бік... Як швидко змінюється перспектива! На цій думці я відчуваю неймовірне полегшення. Напевно, страва у шлунку робить свою справу. Голод напружує, від нього ще ніхто не став ситим.

Схоже, угорка тут і за офіціантку, і за куховарку, і за господиню.

— Нем тодом, — я розводжу руками.

Мабуть, у мене жахливий акцент, однак угорка не дає цього взнаки. Вона кладе монети на стіл. Дві двохсотки. Це менше, ніж півтора долара, на скількись там центів. У світі, де тебе за кілька шелягів у найкращому разі пустять з торбами, в найгіршому — скрутять вʼязи, я надаю перевагу дебреценському ґуляшу. Я ладний заплатити за нього подвійно. Зі щедрими чайовими.