Без грошей ти ніхто, тебе не існує. Мені їх ніколи не бракувало, але раніше я так не казав. Думки приходять повільно, а тоді вже не покидають. Орудуйте ліктями, не ловіть ґав, не слухайте демагогів, — це моя вам дружня порада; мій, якщо хочете, заповіт: те, що урвете, ваше. Гроші — ваше все. Бо тільки коли ви їх матимете донесхочу, коли ними блюватимете, щойно тоді збагнете, що вам їх не треба. І ніколи не було потрібно. Нічого не потрібно. Щоправда, буде запізно. Се ля ві, як кажуть в Парижі. Коли я прямую до дверей, жінка згрібає їх і йде вслід за мною.

Платанові, єдиному дереву, чиї простерті над корчмою гілки відкидають тінь, всю благословенність якої вповні можна буде оцінити вже за годину-дві, з сотня, якщо не більше, років. Другого дерева поруч немає. Ні дерева, ні куща. За Дебреценом тягнеться пушта.

Схоже, платан посадили, коли поставили першу корчму. Цій також уже чимало. І тільки жінці не більше тридцятки. Якщо це родинне, то до вісімдесят девʼятого вони орендували корчму самі в себе, тоді як у нас навіть такого не було.

Платан — його я також завдячую Парижеві. Скільки назв дерев нам відомо? Я механічно загинаю пальці. Не думаю, що пересічна людина знає більше.

Раптом мені хочеться запропонувати моїй господині вільне місце поруч в автомобілі. Ця думка коротша від секунди — миттєвий спалах, проте жінка шаріється, наче прочитала її. Спілкування майбутнього обходитиметься без слів, наче фільм, що не потребуватиме озвучки. Якщо воно коли-небудь настане. Принаймні, в майбутнього було минуле, і про це варто памʼятати.

— Суперґуляш, — кидаю в опущене віконце, рушаючи з місця.

Угорка стоїть край дороги, її постать у фартусі і мереживній блузці віддаляється, спершу повільно, відтак швидше і швидше, доки перетворюється на невиразний силует, що якоїсь миті зливається з обрієм.

То було не більше, ніж мерехтіння уяви. Невеличка забава, що відволікала від одноманітної їзди, пучка адреналіну. Не думаю, що я легковажив. Я прокручував це щоразу, коли перетинав кордон, і щоразу нічого не ставалося. Був упевнений, що нічого й не може статися.

Коли ж це сталося, я виявився заскоченим. Я до останньої секунди вірив, що це звичайнісінька помилка, і все швидко владнається. Фантазії мають здатність матеріалізовуватися; передусім ті, що не треба. Хто і чому підставив мене, я не знав, та й це вже нічого не змінювало. Хоч і з великим запізненням, я таки добрався до місця призначення, одначе в цьому було ще менше сенсу.

Випірнувши з приміщення, митник дав знак зʼїхати вбік. Я роззирнувся, проте ні позаду, ні попереду нікого іншого, кого це могло б стосуватися, не було — то була смуга для власників дипломатичних паспортів.