Герой міг зупинити мене з якої-небудь іншої причини. З будь-якої, лише не цієї. Наприклад, щоб побажати «Щасливої дороги». Або поцікавитися, що нового там, звідки я їду. Або замовити щось. Або щибнути цигарку. Однак усе виявилося серйознішим.

Ось митник бачить номерний знак і наліпку CD, він просто не може не бачити їх.

— Ваші документи, будь ласка.

Цієї миті з приміщення вигулькують його напарники.

— Відчиніть багажник.

Я не рухаюся. На мене сходить спокій. Я ніколи не думав, як поведуся в такій ситуації. Чекаю, коли мені віддадуть документи, проте митник зволікає. Він нікуди не квапиться, це його служба.

— Нем тодом?

Я вловлюю в його голосі глузливу нотку, змішану з невдоволенням. З дипломатами так не розмовляють.

Очевидно, йому ще ніколи не випадало нагоди трусити рідного консула, й ось сьогодні він може нарешті постати в усій красі.

Митник — дядько в літах: сиве волосся, сиві вуса і викотом черево. Втикає на добробут онуків. Й ось відкрилась нагода вислужитися перед тим, як вийти на пенсію. В подяку отримає іменний годинник з підписом премʼєр-міністра. Цікаво, як довго вони чекали на мене?

— Не розумію.

— Не розумієте?

— Ні. Що це означає?

— Це й означає.

Опиняючись перед очевидним, ми відмовляємось сприймати його.

— Усе гаразд, — кажу.

— Що?! — він визвірюється на мене.

— Що? — горлаю й собі.

Це дещо присаджує його, одначе по суті нічого не змінює.

— Я ж переклав вам. Працюєте консулом і не розумієте? Он я звичайний митник, а дещо тямлю, — мовив мій співрозмовник з притиском на «звичайний».