— В Словаччині.

— Вийдіть з машини, — скомандував він і, долаючи нехіть, додав. — Будь ласка.

Він усе ще не певний — на одній шальці мій статус, на іншій — відмашка, яку отримав. Час до часу таких, як він, на когось спускають. Всі вони на коротенькому повідку. Шальки усе ще хитаються, проте котрась із них таки переважить.

— Ви не маєте права. В мене дипломатичний паспорт. Це помилка — ви щось переплутали. На мене поширюється недоторканність. У мене імунітет.

— У мене також імунітет.

— Я поскаржуся.

— Як тільки завершимо огляд.

І тоді вони взялись до роботи, перетельбушивши буквально все, не пощадивши ні футболок, ні трусів, кожний папірець, кожну найнікчемнішу річ.

Розправившись з валізою і спортивною сумкою, вони з такою самою незворушною цілеспрямованістю взялися за автомобіль. Було в їхніх рухах щось потворне й пластичне. Я почувався студентом-початківцем в анатомічному кабінеті.

Я не спізнав ні страху, ні хвилювання. Рутинність і впевненість, з якою вони орудували, дивним чином навіювала спокій, наче все, що відбувалося, зовсім не стосувалось мене.

Так діють лише тоді, коли знають, заради чого. Не завдавши собі клопоту простукати метал, як це роблять, рухаючись навмання, вони відразу перейшли до суті, один — з одного боку, другий — з іншого, розкрутивши кожну шурупку, освітивши ліхтариком найвіддаленішу заглибинку, тоді як третій наглядав і асистував.

Коли перший блок вислизнув просто в руки одного з них, всі троє перезирнулися. Я волів би, щоб це було те, що їх цікавило.

На жаль, вони шукали не цигарки — досить було їхніх спантеличених мармиз, щоб це втеленькати. Виклавши блок за блоком, наче усунувши незаплановану перешкоду, вони продовжили огляд. Їхні рухи ставали неквапливішими, обережнішими, пластичнішими, передчуваючи урочистість моменту, до якого несхибно наближалися, наче знали все наперед, збоченськи відтягуючи солодку мить істини.

Я надав би перевагу філософському мовчанню, проте довелось відповісти на кілька запитань. Я сказав, що нічого не знаю. Не думаю, що хтось на моєму місці зімпровізував би щось дотепніше. Я повторював це, як мантру. Поводився так, наче вперше побачив цигарки і те друге, яке вони обережно виклали; не те щоб це була безпрограшна тактика — іншої я не мав.

Знайшовши пакунок, вони заспокоїлись. Автомобіль враз перестав цікавити їх. Тоді в мене ще не було порше, і я користувався службовою тачкою. Їхній успіх — чийсь провал; того разу мій.

— Воно само опинилося там, ге?

Я не стверджував цього. Я ще раз повторив, що я, як і вони, вперше це все бачу.