— Саме так.

— Але ж це професійна робота!

— Я тут ні до чого.

— Знаєте, скільки часу на це потрібно?

Я знизав плечима.

— Чимало.

Я мовчав.

— Треба було пововтузитися.

Їм теж довелось пововтузитися.

— Ви передавали комусь ключі?

— Ключі завжди в мене, — це було правдою.

Де можна, я поклав не брехати. Поруч із правдою брехня видавалася переконливішою. Я не мав наміру їх заплутувати; вони щось знали — ймовірно, не все. Головне — нічого не визнавати. Все заперечувати. Все, крім очевидного. Передусім, свою причетність.

— Коли ви вʼїхали в країну?

— Вам це відомо не гірше за мене.

Вони повторили запитання. Я назвав дату. Пропонуючи дрібні козирі, вони заманювали в пастку.

— І Ви не здогадувалися, що переправляєте нелегальний вантаж?

— Ні. Яким чином?

— Щось могли помітити.

— Що?

— Наприклад, хтось побував в автомобілі.