— Ні.

— Нічого підозрілого?

— Ні.

— Ніяких слідів стороннього втручання?

— Ні.

— Нічого, що насторожило б?

— Ні.

— Жодної дрібниці?

— Ні.

— Нічогісінько?

— Я вже відповів.

— Добре подумайте.

На секунду я завагався.

— Ні, — повторив я.

Від контрабандистів їх відрізняв службовий одяг — уніформа була їхнім алібі. Вона ставила їх на виграшний бік, забезпечуючи розкішними садибами і шикарними поза­шляховиками. Якщо ти ні на що не придатний, а хочеш жити, як біла людина, — стань митником.

Мені хотілось розреготатися в їхні вгодовані пики. Тоді я не зробив цього. На їхньому боці був закон. Плюс бонуси у вигляді знайденого.

В мою версію, хоч як я намагався надати їй переконливої подоби, ніхто не повірив, а кращої я запропонувати не міг.

З автомобілем усе окей — службових тачок не конфісковують. Зі мною теж все окей. Зі мною завжди все окей. Я перегортую цю сторінку і рухаюсь далі. Залишається щось подібне до осаду. Я розтираю його зубами. Чую, як воно скрегоче, наче пісок. Мов кава найгіршого ґатунку, перепечена і гірка, яку в девʼяностих варили по тісних забігайлівках, в яких завжди бракувало освітлення.

— Ви все заперечуєте?

Не зовсім так. Смішно відкидати очевидне. Я не заперечував, що я водій цього автомобіля. Не заперечував, що саме в ньому виявлено цигарки і пакунок.