— Ви палите?

— Ні.

— Закортіло підзаробити?

— Не мені.

— А кому?

— Я ж уже пояснив.

Дідька лисого вони щось довели б. До цигарок я не доторкався і навіть не бачив їх. Лише сідав за кермо і їхав, а потім отримував певну суму — невеличку компенсацію за згоду підсобити.

Я надавач послуг. Всі ми надаємо їх у тому чи іншому вигляді. Всі ми давно вже крутимося в цій сфері. Останніми їх надають гробарі. Я спробував перейти в наступ.

Консульську службу довелося покинути. Бог свідок, я не тримався за неї. Я пішов звідти так само, як і прийшов туди — з валізкою і спортивною сумкою. Посол був у себе, він потиснув мені руку і побажав усього найкращого. На новій роботі. І провів до дверей.

Далі мене проводжали жінки. Скільки себе памʼятаю, мене завжди проводжають жінки. Я не бажаю, щоб вони йшли за моєю труною скорботні і мовчазні. Не хочу, щоб безутішно стеналися над моїм трупом. Хай згадують, як ми трахалися. Хай стогнуть від задоволення. Хай сльози радості скрапують на мою труну.

— Нам тебе бракуватиме.

— Мені тебе теж.

Ця зробить карʼєру. Посол накинув на неї оком. Ще б пак. Його власна, як жаба. Де він таку вишпортав? Зате, подейкують, завдяки їй зробив карʼєру. Найслушніша пора, щоб я покинув сцену і не заважав розвиватися любовній інтризі. Якщо жінка у нашій дипломатії коли-небудь чогось доможеться, то нею буде нова коханка посла.

Без жінок світ звироднів би набагато швидше. Своєю присутністю вони помʼякшують потворну невідворотність його колективної деградації. Я кохаю вас, представниці прекрасної статі. Змінити теперішній час на минулий, й епітафія готова. Бувають гірші. Вважайте це моїм любовним зізнанням.

Ми поцілувалися в губи, солодко і взасмокт, з самозабутньою викличністю, як уміла тільки вона, перетворивши присутніх на жалюгідних статистів, наче звільнили не мене, а їх: славна й смілива мала. Якби я тримався за місце консула, то хіба ради неї.

Вона поставила на кін свою карʼєру. На секунду я завагався. Ми народжуємося на світ, щоб наповнювати його сенсами. Ви хочете, щоб я повірив у це? Ми наповнюємо світ безсенсовністю всього, що робимо. І злягання — ще найсвітліше, що може бути, інакше давно вже запанувала б пітьма.

Я вільний птах, ні від кого не залежу. Я можу собі дозволити це. Клав я на лицедійство. Я ніколи до кінця не був у системі. Щоразу, коли переді мною відкривалася брама нових, за­хмарних можливостей, щось у мені надламувалося.

Я поправив дзеркало, з нього до мене всміхнувся чоловік у розквіті зрілості, його біляве волосся спадало на чоло і неслухняно кучерявилося на скронях, а дводенний заріст на щоках надавав схожості з голлівудським актором, який впарює супер-пупер порохотяги, що самі їздять і прибирають. Або спортивне взуття. Або ще якусь бридню. Або жере піцу на десятках тисяч рекламних щитів одночасно. Скоро ми нічого не знатимемо про життя. Одного дня воно перетвориться на супермаркет — ми вже в ньому безперервно скуповуємося. Я беру тільки найнеобхідніше, щоб уповні спізнати його неповторний аромат.