Ніздрі вдихають її запах. Я чую шум, чую, як пульсує у ній життя, наче у велетенській істоті; наче вона так само жива, як ми. Земля щось розповідає, до мене долинає її голос. Вона тепла, як може бути теплим живе тіло, до якого доторкається твоє власне. Такою може бути тільки вона.

Від її лагідного шепоту ниття на мить відступає. Мені хочеться слухати ще і ще; хочеться, щоб вона не припиняла розмовляти зі мною і щоб тривало це вічно.

Раптом кортить спробувати її на смак — відчути, яка вона. Мені здається, що вона має бути солонувата, як твердий сир, що пахне собою й приправами. Я простягаю руку по грудку попереду, наче то грудка сиру, і мені смокче під ложечкою.

Від болю, що пронизує мене, я непритомнію.

Знову розплющивши очі, бачу бліді пальці, що недотягнулись до грудки на якийсь сантиметр. Вони здаються мені не моїми, ніби хтось доточив їх до моєї руки, як приладнують протез. Я пробую поворухнути ними, проте вони відмовляються підкорятись.

Грудки навколо постають згустками памʼяті, розкиданими частинками мене самого. Моїм збитим у кімʼяхи єством, подібно до того, як збивається, вурдячись, молоко.

І трава. Я чую шелест, упізнаю його. Розплющую очі і пробую усміхнутись. Хочу підвестись і дивитись на неї. Спивати поглядом і так віднайти рівновагу, силу в собі. Крізь біль спостерігаю, як погойдується стеблина.

Я ніколи не припускав, що доведеться змагатись за те, аби памʼятати.

Я був пестунчиком долі, як мій батько.

Ми з ним одного крою.

Сонце підбилося високо, тепер воно стоїть у недосяжній глибині блакитного, майже білого неба. Все більше і більше я віддаляюся від котеджу, від певних своєю одноманітністю днів, від годин, засохлих на дні бляшанок. Зненацька переді мною вся безглуздість затії. Я не маю однозначної відповіді. Я взагалі не маю її.

Рука міцніше стискає кермо, я прагну якнайшвидше вирватися з інертної смуги. Все це триває секунду, тоді миттєво розсіюється.

Що це було?

Не знаю.

На угорському боці траса вужчає; вона стелиться темно-сірою стьожкою з лінією посередині та обабіч, бездоганно рівний асфальт. Розмітка біжить швидше і швидше, мовби намотуючись на невидиму шпульку.

Я вмикаю диск і підкручую звук.

Пʼять-шість-сім. Будинок мав сім або вісім поверхів і плаский дах. Вікна виходили на пішохідну зону, від якої його відділяла поперечна, відкрита для автомобільного руху вулиця, над якою він у буквальному сенсі нависав. Вони дивилися в протилежний кінець, де на обрії мрів застружений олівець церковного шпиля. Фасад, крім вузької крайньої смуги праворуч, був кремовим, якими кремовими можуть бути штани, наче його зроблено із трикотажу. А потім будинки по обидва боки з крамницями на нижніх поверхах, філіями дорогих мереж і не менш дорогими бутиками.