Прийшовши по ключі, я лише запитав:

— Де?

— Ось тут, — партнери постукали по заглибині під бардачком.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє... Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона Твого... Вісімнадцять тисяч хрустких євро, з них половина — чистісінького, мов досвітня роса, навару: без педеве і відрахувань до пенсійного фонду.

Тільки бевзь завагався б.

Це країна, в якій усі, хто лише здатний, тікають геть. В якій ті, хто в ній виріс, ненавидять її. Ненавидять все. Обгиджують і оббирають, розтягують по шматках, продають, що тільки можна, а що годі загнати, нищать. В якій всякий з усього жадає вигоди. В якій усе перетворюється на товар — памʼять, земля, страждання, любов, смерть. Мовби населяє її не народ, а набрід — син-негідник, який обпльовує матір, а та корчиться в екстазі любові, надії і прощення, простягаючи руки назустріч потворі, яку породила.

Перетнувши кордон на Захід, водії збирали непотріб, щоб потім акуратно викинути його на якому-небудь паркінґу в призначену для відходів урну. А повернувшись, ті самі водії жбурляли сміття з вікон своїх автівок. Їхні лиця виражали лють, зневагу і затамовану образу. Вони ненавиділи землю, яка носила їх. За яку їх морили голодом. Яку вивозили вагонами. Затоплювали, фальшиво при цьому оспівуючи. Називали житницею. Її досі так називають.

Ніхто, хто захоплював, не отримував її по-справжньому. Ніхто не міг заволодіти її таємницею. Мільйони вгноїли її своїми тілами, а ще мільйони зросили потом і кровʼю. Земля достатку, на якій незатишно. Мовби на ній прокляття, невідь-ким і коли покладене.

Ті, хто покинули її, гадали раз і назавжди порвати з нею, проте не покидала їх вона. Кожна річ, яку взяли з собою, нагадувала про неї, кожний спогад був просякнутий її запахом. Вона приходила непозбувними снами, спокушала, доводила до нестями, повільно і невблаганно перетворювалася з пекла на рай — солодкий і втрачений.

Її годі забути. Вона невідступно нагадувала, нагадує і нагадуватиме про себе. Переслідуватиме до останнього подиху. До смерті й опісля, на тому світі, де чорнота небуття, що його слабкодуха людина силкується освітити вогником віри.

Хоч де опинимося, наша земля прийде по нас — хай в другому, третьому, четвертому поколінні.

Я лежу на землі, підібгавши ногу під живіт. Силкуюся пригадати, коли і як опинився тут; як це сталося. Мені здається, що ліг відпочити й незчувся, як поринув у міцний і тривалий сон, з якого оце прокинувся, а разом зі сновидіннями стерлася памʼять про те, що було, лише глухе ниття то наростає, то відступає.