З рибного ресторану на розі пахло висмаженою в багато разів перекипʼяченій олії рибою. Здавалося, наче там, за будинками, море. Тоді як море хлюпотіло далеко. Бризи осідали на порослих соснами схилах, не здолавши й першого зі смуги гірських хребтів. А до них — сотні кілометрів.

Ми вийшли в безвітряну тишу передобіддя. Сонце спокушало помірним травневим теплом. Хтось встромив у вазон на низькому виступі першого поверху недопалок.

— А ти не бажаєш надіслати листівку?

— Кому?

— Собі.

Вона справді надіслала — сама собі.

— А ти не знав?

— Ні.

— Так багато хто робить. Я побачила це в якомусь фільмі.

Ми теж були, наче у фільмі. В якомусь фільмі. І вулиця, якою йшли. Ще майже порожня, хоча день вже давно настав.

Ми — тіні, що відділяємося від мурів, будинків, дерев. Наше існування ми завдячуємо смужці світла, спроектованого на екран.

Потім у готелі ми допізна дивилися телевізор. В серіалах, які там крутили, поштівок ніхто нікому не надсилав. В рекламних перервах вона міряла придбаний одяг — сорочки зі штанами й коротенькими спідничками, що перетворювали її на дівчинку, якою вона так хотіла бути, і такі самі коротенькі сукні, роздивляючись при цьому свої ноги. Ноги були її пунктиком.

На черницю вона явно не змахувала. Починаючи від дверей, увесь прохід був заставлений покупками.

— Заплющ очі.

— Я заплющив.

— А тепер розплющ.

Вона постала переді мною у вишневих трусиках з прозорого мережива і такому самому ліфчику.

— Як я тобі?

— Королева.

— Ти це справді?