Місто нагадує лабіринт з безлічі рукавів, якими безпечно гуляє вітер.

Тиша насторожує. Я притискаюсь до муру, тримаючи зброю напоготові, і так просуваюсь вперед.

Вітер.

Вітер куйовдить події. Звіюється раптово, підхоплюючи зачеплену на балконне перило теніску.

Зриває її разом з вішаком.

А тоді так само раптово вщухає.

Теніска приземлилася на сусідньому балконі. Я накинув сорочку і вийшов з дому.

Дівчина приїхала на три дні. То було таке саме помешкання, як моє. Його здавали таким, як вона, туристам, у ньому ніхто довше кількох ночей не зупинявся.

Там, звідки вона приїхала, такі самі будинки й балкони. Все таке саме.

— То ж що привело тебе сюди?

— Ти.

Я не супроводжував її на вокзал, ми виявили одну спільну рису: ні вона, ні я не любили прощавань. Мелодраматичний елемент не її.

Нас познайомив вітер.

Я біжу, ледь торкаючись ступнями поверхні. Мені здається, це триває одвічно; наче, скільки себе памʼятаю, біжу. Я ухиляюся від снопів, що сліпуче розтинають темряву. Подаюсь то вліво, то вправо. Виконую давній, як світ, ритуальний танок. Життя — студія, в якій тренуєш рухи однієї й тієї самої партії. Бачиш, як спалахує світло: «Увага, запис», — спершу кілька разів зблимує, а потім горить. Звукооператор за склом киває. З незлічі спроб хтось відбере згодом найкращу.

Зненацька щось впивається в мене, я зупиняюся. Щось липке на моїх долонях, я здивовано роздивляюсь його. Сильніше затискаю те місце. Незвична втома розбирає мене, ноги підкошуються. Хочеться лягти й відпочити...

Я не маю бажання підводитися. Більше не треба лавірувати між сліпучих снопів. Можна забутись і мріяти. Мрії — наче марихуана. Я міг би додати — памʼяті мого брата, що сколовся і спився.

Мій рідний брат — овоч. Привид, який блукає тими самими до набриднення рідними вулицями. Далеко звідси. Там, де ми разом виростали. Я ніяк не зберуся написати йому кілька слів. Він усе одно вже не прочитає. «У мене все добре». Життя має різні грані.

Я рухаюсь разом з поверхнею, на якій лежу, легко і плавно. Земля піді мною заспокійливо погойдується. Чую голос, який наспівує колискову, приємний тембр. Він не належить ані моїй матері, ані няні.

Раптом стає холодно, я хочу щось натягнути на себе, шукаю, чим би накритись. Мене дедалі сильніше морозить. Сліпучі снопи без угаву спалахують, тепер десь далі попереду. Світло перемістилося вбік. Воно зараз у вигляді цяток густого спалахування і згасання, наче вмикаються й відразу перегорають лампи. Життя — вольфрамова нитка.

Мені здається, якщо не рухатимусь, тіло зігріється.