— Не знаю, а ти?

Олег дивується:

— Повернуся до свого ремесла.

По хвилі додає:

— Коли ми переможемо, не раніше.

Його впевненість бентежить мене: я ніколи не думав про це: перемога, поразка. Я вдовільняюся теперішнім часом, його поточною миттю. Я завітав у тир, де стріляють, однак, в обидва боки. Для тих, хто по той бік, я мішень — так само, як вони для мене. Можливо, це лише відгалуження, рукав річки, якою мене несе вперед, і десь там попереду він знову увіллється в головне русло.

— То як?

— Повернуся.

— Куди? — Олегові цікаво, йому кортить спілкуватися, розмовляння відволікає від напруги, від думок про війну.

— До порше.

Олег сміється, тоді як я сказав це без наміру жартувати. Він народився в цій стороні і знає місцевість, як власну пʼятірню; без нього ми, як сліпці без поводиря.

Після школи він подався в Київ, де й зачепився, закінчивши політехніку. В столиці завжди достатньо пропозицій, проте останнім часом хлопець накинув оком на Львів, мекку айтішників, куди лаштувався перебратись, та на заваді стала війна. З роботи хлопцеві довелось звільнитися.

— Довелось зробити вибір між конвертом й отчим краєм. Я заробляв тридцять тисяч. Офіційно, звісно, три з половиною. Моя родина живе тут споконвіку. Бабця боялась розповідати про Голодомор. Із шести братів і сестер вона єдина вижила і то лише завдяки тому, що її віддали в місто до тітки. А я в сімʼї одинак. Й ось вони прийшли знову — домордувати, що не домордували в тридцять третьому, а потім у сорок сьомому, а потім у сімдесят другому. Мій інтерес простий — не дати їм цього зробити. Я не войовничий. Я ніколи не тримав у руках зброї. Військова кафедра обійшла мене через фізичну непридатність.

— Я теж не тримав. Я маю на увазі — справжньої, як оця.

Олег змірює мене недовірливим поглядом:

— А де ти тоді так нацикався?

— В тирі. Коли брала нудьга, я йшов у тир і стріляв по мішенях, загрібаючи призи. Дійшло до того, що, помітивши мене, працівники вивішували таблицю «Переоблік» і замикали двері.

— І що вони переобліковували? — в Олега чудове почуття гумору.

— Збитки, які я міг заподіяти, якби вони проґавили мою появу. Ти мав добру роботу.

— Я не журюся. Роботу я завжди знайду. А ти?