— Я теж, — відтак додаю. — Я закінчив військову кафедру, чисто формально. За рік до початку війни мене викликали у військомат. Коли я прийшов туди, там уже зібралось чимало таких, як я. Нам запропонували написати заяву, обравши один із двох варіантів: ми залишаємося або відмовляємося. Я відмовився, у мене не було наміру робити військову карʼєру, хоча на той час мене підвищили до старшого лейтенанта запасу, про що я, якби не прийшов, і не довідався б. Надаю перевагу буденному життю з його скромними спокусами: бляшанці пива, вечорові удвох із розкутою дівчиною, яка розділить з тобою секс, і моєму порше. Війна готувалась давно, поступово і методично. Таким чином затійники зондували ґрунт, прикидаючи, скільки осіб в разі чогось вдасться змобілізувати. Працівниця військомату, жінка-офіцер, з жахом дивилася на заяви нас, чоловіків, девʼятдесят девʼять відсотків яких були відмовами. Її брав розпач за довірену їй справу, вона мало не плакала, проте нічого не могла вдіяти: отримавши наказ, виконувала його всупереч власній волі. Не глупа, щось відчувала, а може, розуміла, до чого йде. Якби не статут і форма, вона заволала б: «Що ви робите? Які з вас захисники?!». Тепер відомо, хто віддавав накази. Тоді я про таке не думав. Загарбники не врахували чинник людини, її емоційну привʼязку до своєї землі. Якби не волонтери, військо не мало б найнеобхіднішого — воно взагалі мало чим нагадувало регулярну армію, її розікрали і розклали. Якщо існують ангели і якщо вони колись зійдуть з небес, то неодмінно в подобі волонтерів. Дві тисячі чотирнадцятого вони зійшли зупинити крах.

— Все так не буде. Це авантюра. Довго вона не протриває. Скоро все завершиться, ось побачиш.

Олеговими вустами мед би пити.

— Візьму кілька вихідних і гайну до Львова. Ти був коли-­небудь у Львові?

Я киваю.

— А я ні.

— Я бував там не так часто, проїздом. Одного разу провів кілька днів.

— І як?

Так само, як скрізь, проте я не хочу розчаровувати Олега. Люди подуріли на Львові. Кожний з нас має маленьку мрію, крихітний вогник, що гріє. В Олега це Львів, у мене — котедж і порше, які чекають на мене. Будь-якої миті я можу розвернутись і поїхати геть. Ніхто не затримуватиме мене і не осудить. Коли все закінчиться, я насамперед відісплюся.

— Ти хто? Я маю на увазі, чим ти займався перед війною? — запитує Олег.

— Бізнесом.

— А за освітою?

— Історик.

Розвіятись, забути, а тоді вернутись до миті, де зупинився, наче все, що відбулось у міжчассі, намарене.

Коли все завершиться, я вирушу в подорож Україною — довгу й повільну, без мети, просто так, від Полісся до Криму, від Ужгорода до Луганська. Я не братиму мап і не приладнуватиму навігаторів, дарма що знаю про неї небагато. Майже нічого, за винятком звичних банальностей.