Я прибув сюди, щоб зробити це відкриття. Все налагодиться, коли ми перестанемо тікати від себе, мов від чуми, на все готове, створене чужими руками; щастя — ілюзія, не більше, ніж стан — так само, як біль і смуток. Вони там, де ми; разом з нами. Нам належить зробити найважливіше відкриття. Ми можемо створити рай тут, на власній землі — без війни і терору. Це наше покликання, від якого ми безупинно тікаємо.

— Рано чи пізно ми прийдемо до процвітання.

Я не маю що заперечити. Війна — місце, де найбільше хочеться мріяти про мир. Де мир перестає бути абстракцією, а приходить у вигляді конкретних картин. Тільки-но віддашся цій мрії, як тебе вибиває з гри. Я мрію про жінок. Я усіх їх памʼятаю, з ким спав.

Я спостерігаю за розлитою червінню на прузі вечірнього неба. Бачу, як лінією на горизонті рухається автомобіль, не більший за крихітну чорну цятку на спині зозульки; я супроводжую його, боячись втратити з поля зору, і пальми. Заворожливе видиво триває якусь секунду, а мені здається, буцім спливло чимало годин. Червінь повільно зникає, ніби затягується рана. Я мрію про порше і котедж.

— Що це? — запитую.

— Адреса моєї матері. Якщо зі мною щось трапиться, дай їй знати.

Я киваю, обережно ховаючи аркушик. Якщо станеться щось зі мною, не буде куди сповіщати. Так спокійніше.

Я не хочу залишати Аліну тут, беру тіло на руки і несу. Смерть подібна на сон, який, однак, ніколи не припиниться; в ньому немає сновидінь.

Кров замащує мій одяг, кров жінки, яку я ніколи не любив, проте весь цей час вона кохала мене, й ось вона на моїх руках. Дивне відчуття, наче несу наречену. Я міг мати всіх жінок світу, будь-яку, тоді як у дійсності я всіх їх втрачав; відмовлявся від них. Життя рухалося вперед і наступного дня я думав про щось інше. Я сахався рутинності, неминучої в стосунках, досить стати на шлях, який веде до докорів, зʼясовувань, лукавства, залежності. Якщо зі мною щось станеться, я нікому не заподію страждань. Ніхто не відчує болю, жодна людина. Найменшого дискомфорту.

Наступного ранку за занедбаним парком на околиці містечка я рию могилу. Роблю це сам, ніхто не допомагає мені. Не маю бажання нікого вплутувати. Мушу владнати це самотужки, Аліна — моя особиста справа. Мій борг, про який я й віддалено не підозрював, що сплачуватиму тут і таким чином. Далеко від Парижа. Замість листа, ненаписаного і ненадісланого, і телефонного дзвінка, незробленого і неможливого.

— Ти ж навіть не повідомила мені адреси...

Я вклякаю й орудую саперською лопатою з коротким міцним руківʼям. Блискуче лезо, нагадуючи гострий дзьоб, врізається в ґрунт. Ніздрі вдихають запах сирої землі, аромат тліну, з якого народжується життя. Земля мовчки приймає мерців, не розрізняючи, звідки вони прийшли і з якими намірами; їй це байдуже.