— Ми ще зустрінемося!

Вона кинула це тоді, в аеропорту, навздогін по тому, як я обернувся, відчувши на собі її погляд. Це можна було однаковою мірою сприйняти і за погрозу, і за надію.

Я ховаю тіло без труни, загорнене в ошматок полотна. При Аліні не виявилося жодних документів, я навіть не знаю її прізвища. В кожному разі, я не пригадую його, — по-моєму, вона його ніколи не називала. Для мене вона залишиться назавжди Аліною, з якою я провів у Парижі незабутню ніч. Вона народилась в Архангельську, але вже в дитячому віці переселилася до Москви. Більше Аліна про себе не розповіла. Не встигла або не захотіла. Можливо, вона чекала, щоб я шукав її: хто кохає, знайде, здолавши найнеймовірніші перепони. Ще б пак! Ось ми й зустрілися.

— Я знайшов тебе.

Я збиваю з березових гілок хрест і вирізьблюю ножем імʼя, а потім встромлюю витвір у землю, вкручую, обхопивши обіруч, а наостанок скількимога вганяю углиб лопатою.

Хтось знайде могилу, коли закінчиться війна. Адже війна колись завершиться. Найзатяжніші бійні рано чи пізно зупинялися. Коли все мине, я повернуся сюди посадити кущ троянд на могилі жінки, про яку я майже нічого не знаю.

Ми зустрілися через чверть сторіччя за докорінно відмінних обставин. Ні вона, ні я про таке не думали. Тоді, в Парижі, воно нас не обходило. Чогось подібного ми не підозрювали. Ми були молодими.

Війна звідкись береться, завжди є та мить, якою вона починається; колись падає перший постріл. Ця війна визрівала і готувалась давно, й тим не менше, ніхто не сподівався її.

Війна мов нарив, урґентний наслідок порушеного функціонування. Глухий кут, з якого немає виходу. Ми не підготувались до неї. Вона заскочила нас, кожного за своїм заняттям, вирвавши зі звичних буднів, що тривають десь там, можливі тому, що ми тут.

Я видираюсь на пагорб і, сівши долі, спостерігаю, як замінованим полем ходять лелеки. Їх багато. Птахи ступають обережно, наче знають, що воно таїть небезпеку.

Й зараз, думаючи про Аліну, я не впевнений, що зміг би ненавидіти її. Чи когось іншого. Для ненависті запальної вдачі замало. Треба, щоб емоції усамостійнилися, вийшовши з-під контролю здорового глузду, як вогонь відстрибує від сірника, перетворюючись на багаття.

Олег — на її рахунку. Ми називали її летючим голландцем. Ніхто з нас не підозрював, що це жінка: холоднокровна, методична, несхибна. Що вона відчувала, коли мішень, в яку влучала, падала? Чисто спортивний інтерес? Навіть мертве, її тіло не втратило підтягнутої форми гімнастки. Які цінності вона боронила?

Я підводжуся і клигаю в табір.