— Цинічний.

— Революцію роблять романтики, війну роблять фанатики, а користають з усього циніки: вони найдовше і найзабезпеченіше живуть.

— Цього не буде. Не той зараз випадок.

— Такий, як завжди.

— На чужому горі не наживешся.

— Кепсько ти вчив історію.

— Ніби ти її знаєш краще.

— Горе — штукенція спекулятивна.

— Доки воно не торкнеться тебе особисто.

— Якщо доброхіть стромлятимеш голову в зашморг, тоді точно торкнеться. Співчуття, милосердя — облудні вогники: варто раз оступитися, і тебе засмокче та трясовина. Ти звідти не виберешся, тоді як інші насолоджуватимуться життям. Ти волатимеш до них, а вони зачинять вікно і гучніше підкрутять музику, щоб не чути тебе. Хіба не ти казав, що життя — свято?

— Не сьогодні.

— А коли?

— Післязавтра я вирушаю.

— Ще не пізно. Якщо переступиш межу, буде важко вернутися. Якщо взагалі вийдеш звідти живим. А якщо вийдеш, не виключено, що з тавром злочинця. Ти будеш по самі вуха в лайні, станеш вбивцею.

— А ти не став ним?

— Я? Я... — кривий усміх перекосив його лице, мов блискавка сіре небо.

Він скорчився, наче від фізичного болю, що раптово пронизав його, проте вже по хвилі правив, наче не чув моїх слів, ніби я нічого не сказав, далі:

— ...Ізгоєм, який сам винен у тому, що з ним сталося. Тебе не носитимуть на руках, а цілком може статися, що проклинатимуть — я знаю, що кажу. Тебе витурять з найвошивішого гадючника, саме твоє існування заважатиме, мулятиме, як тісний мешт. Ти будеш дзеркалом їхнього занечищеного сумління.

— Твого теж?

— Мого? Мого ні. Воно в мене чисте, аж виблискує, як — хе-хе — роса на сонці.