Начхати хотів я на все. Протоколи не містять зойку того, хто похитнувся; він мовби перечепився об щось — ось зараз впаде. Він здивовано дивиться на червону рідину, що цебенить з його власного просвердленого тіла. А щойно перед цим біг і здавався собі невмирущим.

Я перебирав країни, в яких міг би жити, — одна з моїх улюблених форм байдикування. Фантазія розгортала альтернативний проект життя. Я бачив себе в якому-небудь місті, де ніколи не був, за яким-небудь заняттям, якого ніколи не мав, відчуваючи неповторність минущої миті. Уява — птах, що несе на крилах. Бляшанка запускала механізм, як пальне двигун. Франція, Іспанія... Здебільшого це був Південь. Італія... Моє серце належить Півдню.

Тоді я ще не наткнувся на те повідомлення. Ту пропозицію. Франція, Париж — звісно, Париж. Париж вартий всіх інших міст світу, і це так, навіть якщо я сильно перебільшую. Проте незбагненним чином мене приваблювала Італія, і хоча нічого не стояло на заваді, я відкладав подорож. Чи здатна людина щось передчувати, а якщо здатна, чи хоч раз це врятувало її?

Сонце швидко мандрує вгору, мовби закликаючи знову змагатися з ним, проте сьогодні я не налаштований на перегони — мені нема куди квапитись. Я спускаюся вниз. На рецепції кремезний працівник, до якого зовсім не пасує «похилого віку», дарма що йому за шістдесят, з виглядом клерка з багаторічним стажем зустрічає мою появу незворушним поглядом поверх окулярів; в мене втуплюються його непроникні очі, які нічого не виражають — ні досади через те, що я відволік його від читання ранкової преси, ні цікавості, ні очікування, ні чогось іншого. Я кладу пластиковий ключ-картку від номера, розраховуюся за солені горішки і прямую до виходу.

Порше пливе у день, ще не розпечений сонцем. Ліворуч море, я чую його солоний подих. Година, я проскакую над Венецією, ще пʼятнадцять хвилин, і я в Падуї. Падуя — пункт призначення, однак мене привело сюди не місто. Я не турист, якого цікавить історія й архітектура, мої путівники — розмовник і мапа автомобільних доріг, перші й останні книжки, які я придбав у своєму житті. «Книжки ще нікого не навчили розуму». Мене привела сюди моя власна історія.

Я вкочуюся в місто, якийсь час петляю вулицями. Адреса, зазначена в записці, ховається від мене, наче її зачаровано. Я пригальмовую біля зупинки громадського транспорту й відчиняю двері. Хлопчина, який стоїть там, послужливо квапиться на допомогу. Я простягаю мапу Падуї й адресу.

— Per favore, — кажу, — як доїхати сюди?

Тицяю в мапу, ми порозуміємося, брате, на миґах. Ти просто поведи пальцем, щоб я збагнув, що зробив не так. Покажи, голубе, де я схибив.