Юнак дивиться на мене, а тоді говорить:

— Це недалеко звідси.

Я згадую прочитану перед сном статтю — в Італії все «недалеко звідси».

— Ти говориш українською?

Я ошелешений.

— Ви ж також.

— Я з України.

— Я також з України.

— Таке враження, наче половина Італії з України.

— В Італії дійсно багато українців, — каже, а тоді додає, повагавшись. — Але, напевно, не так багато, як може здатися.

Не так багато, як може здатися... Я подарував би тобі, юначе, газету, якби не залишив в готелі, де її з високою ймовірністю вже підібрала українська обслуга, і показав обклеєні українськими оголошеннями мури будинків в Удіне. Таке варто побачити! От хіба в Бібіоне я не зустрів жодного земляка. Гаразд, я прибув туди серед ночі й випарувався швидше, ніж прокинулося пляжне життя.

— Я тут кружляю вже півгодини.

— Це не найкраща вулиця.

— А ти що тут робиш?

— Живу, навчаюсь в університеті, він один з найстаріших в Європі. Падуя — гарне місто.

— Я приїхав сюди не на екскурсію.

Хлопець з розумінням киває.

— Когось розшукуєте?

— Саме так. Шукаю одну людину. Жінку. Шерше ля фам.

— Це близенько, — хлопець водить пальцем по мапі, детально пояснюючи. — Вам треба звернути не тут, а тут, тоді не схибите.