Сон, якого раніше не було, приходить знову і знову. Вперше він намарився двадцять першого листопада, я запамʼятав цю дату. Обличчя вві сні кличе, і я йду смужкою прокладеного ним світла.

Я хочу поговорити про це з капеланом, але не наважуюся. Не знаю, з чого почати. Не уявляю, як йому розповісти всю історію і що він скаже, проте колись це треба зробити. Я відкладаю розмову до наступного разу.

Сиджу надворі, де в траві сюрчать цвіркуни, а високо вгорі завмерло поцятковане зорями небо. Їх рясно, як ніколи, декотрі мерехтять. Вітер котить травою хвилі, вони ледь-ледь срібляться під місяцем, наче там, на сяг руки, море. Вслухаюся в неповторні голоси; вони вмовкають за хвилину до того, як довколишня ніч перетворюється на каламутне молозиво. Це триває годинами, тоді западає пустка. Між останнім вибухом і знаком життя розверзається порожнеча. Тим на протилежному боці безперестану підвозять набої. Щасливчики!

Невдовзі знову оживає неповторними голосами тиша. Першими озиваються цвіркуни. Вони перегукуються — віддалено, а тоді ближче і ближче, доки котрийсь зацвіркоче зовсім поруч.

За капелановими плечима — досвід. Тоді йому було вісімнадцять, він мріяв стати оперним співаком. Відправляючи його в Афганістан, ніхто не запитував про мрії. Котроїсь безсонної ночі під Кандагаром він поклав стати священиком. Якщо виживе.

Сюди його ніхто не силував.

Нікого з нас.

Свого часу капелан побував у Римі на аудієнції в Івана Павла II. То були прекрасні часи.

— І що він сказав Вам?

Капелан єдиний, до кого ми звертаємося на «Ви», дарма що він старший від нас на якийсь десяток, не більше років.

— «Ви можете розповісти не менше, ніж я Вам».

Так сказав чоловік, який зруйнував червоний тоталітаризм.

Щоразу, коли думаю про Італію, пахне лавандою. Я жадібно ловлю її аромат.

Це не зовсім так. Хоча я добряче халявив, трохи історії я таки знав. Я не такий примітивний, хоча, за великим рахунком, мені байдуже — що мені до мерців? Життя діється тут і зараз. Я ціную поточний момент, він — справжній. Решта — привиддя. Вже навіть те, що було вчора, сьогодні його немає, воно — не більше, ніж спогад, а будь-який спогад — приблизний.

Час неможливо вловити. Неможливо зафіксувати. Неможливо задокументувати. Архіви — фігня. Самообман. Вони не містять присмаку пострілу, змішаного із запахом осені і барвою листя на одинокому дереві, що править за орієнтир. Жовте, і лише тут і там з крони скрапує поодинокий багрянець. Чарівна, досконала сльоза. Проте ти достеменно знаєш, що це всього-на-всього фарс. Буде весна. Вона неодмінно настане.