Не встигаю вийти з автомобіля, як бачу її. Не подумав би, що це відбудеться за таких обставин. Що взагалі коли-небудь іще зустріну її, якщо це можна назвати зустріччю. Вийшовши з брами, вона валить просто на мене. Залишається розпростерти обійми. Мене вкидає в піт. А може, це не вона? Я вагаюся. Кроки жінки швидкі, похапливі — так ідуть, кудись поспішаючи або в намірі притьмом залишити позаду те, звідки вийшли. Її хода не залишає часу на роздуми.

Я шарпаю найближчі двері і застрибую, де в ніс бʼє букетом вистояних сирів і добірних прянощів. Крізь ненадійну скляну ширму спостерігаю за жінкою, до якої одного дня вирушив з пропозицією руки і серця, не підозрюючи, що цей шлях протриває чверть сторіччя. Букет, який я тримав у руці, давно зівʼяв, зівʼяла б іще тисяча букетів, не збереглось ні костюма, ні хустинки, що випиналась з нагрудної кишені, почуття також перестали бути однозначними, проте щось вело мене далі — й тоді, коли я думав про неї, і тоді, коли надовго й накоротко забував. Це мала бути несподіванка, і вона воістину такою стала.

Жінка, до якої я їхав, нічого не знає про це — ні тоді, ні тепер, та й це вже не має ніякого значення. Ось вона проходить повз вітрину, я відсахуюся, прилипаючи до стіни — жовтої, як сири на полиці, проте та, котру я розшукував, а зараз злякався, не дивиться в мій бік. Її погляд спрямований кудись уперед, заклопотаний і рішучий. Вона занурена в себе, для неї нічого навколо не існує, вона й тротуаром йде, наче в повітрі; мов над невидимою прірвою — так, ніби під ногами нічого немає.

Переді мною геть інша жінка, її мовби підмінили, але я знаю, що це вона: її риси, її фігура. Вона так само погойдує стегнами, однак цього разу це скидається на погойдування шлюпки, що не йде під воду лише тому, що порожня. Такими стають наші почуття — шлюпкою із прогнилим дном. Такими їх робить час і обставини.

Я їхав по дівчину, з якою колись зустрічався, доки вона безслідно зникла, а натрапив на немолоду жінку, на яку життя наклало відбиток, наче заповзялося спотворити, аби її не можна було впізнати; аби я не впізнав її, щоб до кінця так і не був певен, вона це чи не вона.

Повз крамницю пройшла зовсім не та особа, заради якої я сів за кермо і відверстав стільки кілометрів. Вона проминула мене, як перехожа чужого, випадкового зустрічного чоловіка. Я мав усвідомлювати це від самого початку.

Я виявився не готовим до зустрічі. Не уявляв, що буде, коли ми зіткнемося. Не мав поняття, що скажу. Хотів побачити її, ще раз побачити. Я мусив зробити це — не задля неї, для себе.