— Он воно що.

— Якщо хочете, я підʼїду з вами.

— Сідай.

Мій тямущий пасажир показує, куди їхати.

— Ти прибув сюди на навчання?

— Не зовсім так, — мій співрозмовник шаріється. — Я приїхав сюди з мамою і сестричкою, коли мені було пʼять років. Сестричка ще ходить до школи.

— А батько?

— Перепрошую, тепер сюди.

— Ага, то ось де собака заритий! Без тебе я знову проґавив би. Мапа мапою, а місто містом.

Я зупиняюся перед поворотом:

— Тебе кудись підкинути?

— Ні, дякую. Загубите свою вулицю.

Хлопчина виходить з автомобіля. А я сприйняв його за стовідсоткового італійця. Як можна помилитися!

Я простягаю йому десятку:

— Це тобі за допомогу.

— Ви що?! Я забезпечений.

Я теж забезпечений.

— Що ж, тоді успішних студій!

— І вам на все добре. Вдалої зустрічі!

Я все ще не можу прийти до тями. Падуя — зачароване місто.