Вона проминула крамницю й віддаляється, а я все ще не можу відірватись від скла. Мені не віриться, що можна так сильно змінитися. Я їхав по минуле, а приїхав у нікуди, з яким мене ніщо не поєднує.

З заціпеніння мене виводить продавчиня:

— Щось бажаєте?

Я киваю. Вона запитує ще щось італійською. Я перебиваю її, показуючи на перший-ліпший сир на полиці.

Моя німота ніяк не впливає на її ставлення до мене. Пополовинені кругляки всі однакові розміром, між жовтими сирами — зелені, червоні й бузковий. Здається, наче вона теж зроблена з сиру — її шкіра, волосся, і тільки очі, наче в сир упали дві пелюстки лаванди.

Продавчиня відрізає брусок бузкового, як її очі, сиру і загортає, схоплюючи краї пакувального паперу наліпкою з фірмовим символом з датою, коли засновано сироварню. Я розраховуюся і розсіяно запихаю покупку в кишеню. Продавчиня щось каже навздогін — мабуть, щоб заходив іще.

Я шмигаю в автомобіль, наче злодійкуватий щур; ніби я оце поцупив сир у крамниці, а не купив його. Тієї, від якої я ховаюся, вже не видно. Я газую, порше зі скреготом рве з місця. Все відбулось надто швидко, в голові туманиться, я намагаюсь не думати, проганяю думки, мов набридливих голубів, ласих до найменшої нагоди поживитися. Мені хочеться пива, проте пива немає і я за кермом. Я сягаю в кишеню й відкушую шматок — сир має дивний присмак, в ніздрі вдаряє лавандою.

Я виявився боягузом. Я банкрот. Я міг би щось сказати. Вибачитися, спробувати пояснити. Я злякався, що погляд надмірно підведених тінями очей спопелить мене, як спопеляє навкілля південне сонце.

Подалі від людей. Я зупиняю машину і рухаюсь пішки до моря. Рослинність підступає впритул до води — зовсім не так, як на пляжі. На мене находить спустошення. Я згадую про надкушений сир у кишені, добуваю його звідтіля і розгортаю папір. Мартин, розпростерши крила, вичікувально кружляє наді мною, час до часу озиваючись канючливим покликом. Я кусаю шматок за шматком фіолетову, геть розмʼяклу масу з квітковим присмаком, так наче вона здатна заповнити порожнечу всередині мене, а недоїдок жбурляю в море. Мартин пронизливо ячить, лаштуючись підібрати те, що я викинув. Заходить в піке, стрімко шугає вниз і, хапнувши здобич, летить геть.

Я їду крізь день, що добігає кінця, крізь вечір і ніч. Сон не бере мене, і лише думка кружляє голодним птахом, якому немає чим поживитися. Я відганяю його, впиваючись у кермо, обплітаю пальцями, наче виноград вусиками опору, стискаю якомога міцніше, тоді як сонце намагається вибити його з моїх рук, змусити втратити контроль — бодай на долю секунди.