Сонце далеко позаду, велика вогняна куля, що тане, розтікаючись жовтогарячою калюжею. Воно норовить різонути відображенням з дзеркала, спрагле помсти, відплати за те, що я топчу ряст. Я тисну на газ — якщо не вирвуся, воно схопить мене, і ми зіллємося в непримиренному борюканні. Так легко, палаючий диску, я не здамся.

Сонце зблискує кволіше й кволіше, як протиборець, який охляв, так і не спромігшись завдати удару. Сонце — минуле, я хочу остаточно розірвати його пута. Минуле, по яке їхав, а зустрів потворну гримасу, що вилупилася на мене з крамниці карнавальних аксесуарів, наче дзеркало, в яке зазирнув і побачив своє життя. Маскарад, на якому я виступав у невідповідному мені костюмі. Й ось я скинув його, а заодно чимало змарнованих літ.

Сонце закотилось за обрій, більше не здатне дошкулити, спопеляюче око заплющилось. Я знаю, що то лише підступний маневр. Невдовзі воно розплющиться попереду, щоб спопелити в невблаганному гніві.

Я витискаю все, що можу, наче це мій останній шанс — опинитися до того, як настане світанок, вдома.

Я в тирі. Та сама буда, в якій я шпокав мішені. Той самий фацет, який нітрохи не постарів, хоча років спливло, як води в річці. Він витріщується на мене — схоже, впізнав мене, однак не дає цього взнаки. І всередині все так само, як тоді, лише бракує призів, а полиця, якими її було завжди заставлено, порожня. Мовби все згребли, знаючи, що я прийду. Я хочу сказати, що не жадаю винагород, а просто зайшов розважитися.

Працівник відлічує десять набоїв. Я розщіпаю рушницю — ту саму, з якої завше стріляв, і вкладаю перший. Несхибно випустивши девʼять кульок, закладаю десяту. Перед останнім пострілом витримую паузу.

Мені належить призова гра. Працівник підсуває бойові патрони, проте я не надаю цьому значення.

Я вистрілюю першу й коли цілюся знову, раптом бачу жіноче обличчя, пробите, мов посічене віспою. Проте я не можу зупинитись, палець натискає гачок.

— Ми так не домовлялися...

Працівники тиру, тепер їх двоє, витріщуються на мене.

— А що ви хотіли, це — війна, — раптом кажу заспокійливо напів до них, наполовину до себе. І прокидаюся...

Голова мокра від поту, наче я цілу ніч молотив, як той божевільний селянин у нічийній смузі, який нищив колосся, рвав і топтав його, наче виконував моторошний ритуальний тан. Війна порила й випалила все навколо, не зачепивши тільки крихітного острівця серед навколишнього безглуздя. Й ось він мстився йому — єдиному, що вціліло...

В наметі холодно, як лише може бути осінньої ночі. Я вище натягую спальний мішок, перевертаюсь на бік і пробую знову заснути.