Мирослава навчалася на французькій, куди пройшла за співбесідою, без вступних екзаменів — нечувано як для дівчини з села. Вона володіла французькою на рівні, який нічим не поступався випускницям міських шкіл, тож можна було хіба дивуватися, звідки вивчила її в такому обсязі. Одяг, вбогіший, ніж у її одноліток, сидів на ній стильно, підкреслюючи принади тіла. Вона нагадувала чужинку, що випадково опинилася поміж нас. Якби існувало переселення душ, я сказав би, що в попередньому житті Мирослава була француженкою, проте інших життів немає, є лише це.

Ми прозустрічались якихось півроку, ледь довше. Зникнення Мирослави збіглося з моїм поверненням із Парижа. Парфуми, які я привіз для неї, так і залишилися в мене: я нікому не подарував їх, жодній жінці. Рідина всередині повільно розшаровувалась на складники, втрачаючи однорідність і приємний колір. Невже так само і з почуттями?

Ніхто не знав, де вона, а я нічого не міг второпати. Мирослава випала з мого життя, здавалося, раз і назавжди, спроби що-небудь зʼясувати зазнавали невдачі, доки по багатьох роках я натрапив на лист, заадресований на моє імʼя.

Я ніколи ні з ким не листувався і не пригадував, щоб коли-­небудь отримував подібну кореспонденцію. Адресу заповнила зграбна жіноча рука. Я прикипів до літер, якими було виведене моє імʼя, і сидів в глухому оціпенінні, а всередині наростав неспокій, невиразний, мутний здогад.

Місце відправника лишилося незаповненим, друкарські рядки робили порожнечу промовистою і нестерпною. Кожна літера й цифра кидали виклик, звинувачуючи в чомусь, про що я не мав найменшого уявлення. Думки не вʼязались докупи, я довго не наважувався рушити далі, наче заїло мене, а не диск — з диском було все гаразд.

Що веде нашими діями і чому я вклав його саме того вечора, а не набагато-багато раніше? Не напередодні й не згодом? Не якогось іншого дня? Чому взагалі вклав його?!

Знічевʼя я взявся переглядати зображення — одного дня батькові закортіло оцифрувати себе, нас, нашу родину. З цього бажання виник диск: документи, світлини, відзнаки, листи... Були моє і братове свідоцтва про народження, батькова метрика, купа шлюбних світлин, на яких батько поставав задерикуватим молодиком, а мати — юною дівчиною, ледь настороженою, наче її злякала його задерикуватість. Шкіц родинного герба, батькова гордість. Шкіц висів у вітальні в золотій рамці. Батько не раз хизувався його походженням:

— Він каже: «Не думаю, що зможу допомогти Вам». «А Ви пошукайте». Я підсунув йому конверт. За місяць він викопирсав в архіві дрібних шляхтичів, які до свого українського прізвища приростили польський суфікс. Чоловік потребує заохочення — ніхто не працюватиме для тебе задарма. Якби я заплатив мільйон, ми були б королями, але варто й честь знати.